пʼятниця, 26 серпня 2022 р.

Віктор Головко – старший лейтенант Національної гвардії України


 Віктор Головко – старший лейтенант Національної гвардії України, командир групи окремого загону спецпризначення «Омега» Північного ОТО Національної гвардії України. Учасник російсько–української війни. Загинув 14 березня 2022 року, захищаючи Київ. Він віддав найцінніше – своє власне життя, рятуючи життя своїх побратимів.

Указом Президента України від 17 квітня 2022 року Головку Віктору Олександровичу присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно).
14 березня 2022 року під час виконання бойового завдання його підрозділ потрапив у вогневу засідку. Пострілом з РПГ було пошкоджено перший БТР, противник відкрив шквальний вогонь. Розпочався бій. Через деякий час гелікоптер МІ-8 під прикриттям гелікоптера КА-52 позаду групи Віктора висадив ворожий десант. Старший лейтенант Головко прийняв рішення, розвернувши групу, знищити ворожий десант. Після повного знищення десанту група приєдналась до основних сил.
Під час бою із основним угрупованням противника з’явились перші поранені. Старший лейтенант Віктор Головко кинувся надавати медичну допомогу та відстрілюючись виніс бійця з поля бою до евакуаційного автомобіля, який вигідно знаходився в низині.
Повертаючись до основних сил, Віктор Головко помітив, як поблизу заходив на посадку ще один гелікоптер із ворожим десантом. Розуміючи складну бойову обстановку, він не вагаючись, попрямував для його знищення. Як тільки гелікоптер приземлився та перші російські десантники торкнулися землі, Віктор відкрив вогонь, ліквідувавши їх. Гелікоптер відразу почав набирати висоту. Своїм героїчним вчинком офіцер не допустив висадки десанту позаду наших позицій. Повернувшись до поранених, він знову почав надавати їм допомогу.
Під час накладання джгута одному з бійців, Віктор Головко побачив, як поряд впала граната, яку застосували сили противника, що йшли у наступ. Не роздумуючи, він героїчно прикрив собою побратима, у результаті чого сам отримав поранення.
Незважаючи на біль, Віктор зумів винести товариша з поля бою до евакуаційного автомобіля. Але під час посадки ворог підступно влучив з РПГ в автомобіль. Старший лейтенант Віктор Головко та два бійці загинули на місті.

Юрій "Свая", артилерист

 


22 листопада 2021 року 45-річний артилерист Юрій завершив службу у Збройних Силах України, влаштувався на цивільну роботу. Однак життя поза армією тривало недовго.

– Вранці 24 лютого я саме забивав палі на будівництві, коли почув серію вибухів. Ми з хлопцями переглянулися і без слів зрозуміли – почалося, – згадує «Свая». – Спочатку поїхав на Полтавщину, звідки вивіз свою родину в тихе місце, а сам пішов до військкомату. Знову взявся за зброю.
Юрій впевнений, що саме повномасштабне вторгнення росії прискорило перезавантаження армії.
– Нам обіцяли переозброєння, але реальних перспектив я не бачив. А вже коли розпочалася війна, з’явилися «Нептун», «Вільха», інші зразки озброєння, крім того, зброю почали надавати іноземні партнери, – перераховує він. – Ця зброя дуже допомагає у боротьбі з російськими терористами і промовисто свідчить про нашу силу, яку вони, безперечно, відчувають та бачать.
Серед іншого, Юрій відзначає ефективність системи MRLS M-270.
– Ця реактивна система залпового вогню мені дуже сподобалась. Вона високоточна, маневрена, дуже відрізняється від радянських зразків. Надзвичайно дієва зброя. Чим більше її буде в нас, скоріше ми впораємося з росіянами, – переконаний артилерист. – Хоча справа не тільки в техніці, тут вагому роль відіграє й розвідувальна операція, від якої залежить точність ураження.
За словами «Сваї», саме підтримка міжнародної спільноти та потужна допомога волонтерів додають сил битися до переможного кінця.
– Наша єдина мета – завершити цю війну Перемогою. Тому закликаємо Європу не зупиняти поставки зброї, бо якщо це станеться, війна перейде у затяжну фазу, що означає гру на виснаження. Цього не можна допустити! – говорить Юрій.
Вдома на захисника чекає велика родина – батьки, брати, сестри, дружина, діти та онуки.
– Дружина подарувала медальйон Георгія Змієборця. Це і оберіг, який рятує мене, і згадка про кохану. А от фото рідних з собою не маю. Родина у серці, в пам’яті, – ділиться особистим Юрій. – Щодо перемоги, то вона не за горами. Ми знаємо, що ця боротьба не марна, треба лише дотиснути ворога. І ми це зробимо!


 Сьогодні (19.05.2022) на запрошення Голови Військового комітету НАТО адмірала Королівського військово-морського флоту Роба Бауера взяв участь у засіданні Військового комітету НАТО на рівні головнокомандувачів (начальників штабів) у форматі з Україною.

Наголосив, що наш народ платить надзвичайно високу ціну за свободу і європейський вибір, а Європа переживає найбільшу безпекову кризу з часів Другої світової війни. Повторив свої слова на засіданні Військового комітету НАТО у січні минулого року - відповідь агресору має бути консолідованою.
Війна з 2014-го року стала для нас, українців, справжньою війною. Не АТО, не ООС, а саме війною. І кожен день цієї війни, кожен вбитий солдат, кожна покалічена доля були для нас наукою. Ми усвідомлювали, що рано чи пізно повномасштабна агресія розпочнеться, і готувалися до неї.
Ми чітко розуміли, що саме перший місяць буде переломним. Нам вдалося відібрати у противника стратегічну ініціативу, завдати критичних втрат, змусити відмовитися від головної мети - захоплення міста Києва.
Сьогодні ми не лише ведемо оборону. Нами проведено низку успішних контрнаступальних дій. Вдалося розблокувати Харків та Миколаїв, ведуться бої на Херсонському напрямку.
Якби були живі наші діди, які воювали в Другу світову війну, побачивши те, що відбувається в Україні, вони б заплакали. Методи нацистів не змінилися. Це тотальне знищення цивільних об’єктів, вбивства мирних людей, це гуманітарна катастрофа, унеможливлення постачання гуманітарних вантажів. Противник чудово розумів і розуміє, що він коїть. Перехоплення розмов російського військового командування підтверджують, що вони робили все це свідомо. Увесь світ знає, що таке Буча, Гостомель, Бородянка. Це величезне горе у ХХІ столітті в самому центрі Європи.
Не міг не згадати про захисників Маріуполя, які своїми героїчними діями стримали багатотисячне угруповання противника і дали нам можливість обладнати оборонні рубежі на інших напрямках.
Агресор продовжує нанесення ракетних ударів високоточної зброї в глибині нашої території. Ми знищили флагманський крейсер «Москва», нанесли ураження ще трьом потужним кораблям, які складають основу Чорноморського флоту РФ. Але росіяни підтримують високу інтенсивність ракетних обстрілів, у середньому 10-14 балістичних і крилатих ракет на добу. Це загроза не тільки для України, а й для країн-членів НАТО. Адже кожна така ракета несе 400-600 кг тротилу. Тому важливо зміцнювати протиракетну оборону.
Зауважив, що збройна боротьба у ХХІ столітті комплексна, йдеться про поєднання операцій, що, у свою чергу, вимагає застосування сучасного високоточного далекобійного озброєння, ефективної системи ППО та ПРО.
Подякував партнерам за надану допомогу, завдяки якій ми впевнено ведемо боротьбу і неодмінно здобудемо Перемогу.
Було приємно почути від колег слова підтримки і захоплення на адресу наших воїнів та всього Українського народу, який сьогодні показує світові, як потрібно боротися за свою державу і свободу.
Дякую за гостинність Посольству Республіки Польща в Україні в особі Надзвичайного та Повноважного Посла Бартоша Ціхоцкі.
Today, at the invitation of the Chairman of the NATO Military Committee, Admiral Rob Bauer I took part in the NATO Military Committee in Chiefs of Defence meeting in the format with Ukraine.


 За місяці роботи волонтерського руху #адвокатиЗСУ було опрацьовано понад 1000 звернень військовослужбовців із різних правових питань.

16 травня у Києві відкрито офіс за адресою: Михайла Бойчука, б.41. Тут військовослужбовці та члени їхніх родин можуть отримати безкоштовні адвокатські консультації та юридичний супровід.
Звернення можна також надсилати на адресу: Legaladv2022@gmail.com та у чат-бот за OR-кодом.
Дякую адвокатам-волонтерам!
Разом до Перемоги!

Юрій, боєць


 Юрій за професією – газорізальник, працював на Запорізькому ливарно-механічному заводі. Зізнається у великій любові до свого міста. Але зауважує, що не звертався до командирів з проханням про переведення на запорізький напрямок.

– Вся Україна – мій дім. Немає різниці, який куточок цього дому боронити, – говорить Юрій. – Впевнений, там є кому захистити мою рідну Запоріжчину. А я, значить, більше потрібен на Чернігівщині.
Про свій перший бій за Чернігів боєць розповідає коротко і без зайвих сантиментів:
– За час бою я пережив три стани: спочатку страх, потім цікавість і азарт. Не було хвилювання, лиш розуміння, що ворога, який прийшов на нашу землю, треба давити. І дай Боже, задавимо зовсім, – говорить боєць. – Чесно кажучи, страшно було бачити наслідки звірств росіян, страждання цивільних у місті. Якось одразу після обстрілу везли до шпиталю бабусю з дідусем. Міна впала в кількох метрах в момент, коли вони просто прогулювалися по парку. Обох тяжко поранило, море крові. Того, що я там побачив, мені вистачило на все життя.

Дмитро – власник СТО


 «Люди стояли на дорозі, ридаючи, благали мене вивезти їх з Чернігова, і я не міг відмовити. В маленький мікроавтобус часом набивалося до п’ятнадцяти душ. Літні люди, жінки, діти… Одного разу навіть 5-місячну крихітку вивозив».

Розповідь про десятки евакуйованих чернігівців Дмитро резюмує фразою: «Нічого особливого я не зробив». Хоча це, звісно, не так.
Дмитро – власник СТО у Чернігові. Коли російські війська вдерлися до України, вирішив, що захищати своє місто, родину і бізнес буде зі зброєю в руках.
– Доки міг бути корисним на СТО, залишався там, адже потрібно було відремонтувати людям машини, на яких вони могли виїхати з міста, – розповідає боєць. – 1 березня пішов до військкомату. Які найтяжчі моменти згадуються? Певно, ніколи не забуду, як колона російської техніки – танки, БТРи – почала прориватися до Количівки. В результаті бою, який тривав кілька годин, колону вдалося зупинити. Ще «яскравими» були поїздки через пішохідний міст, який весь час був під мінометними обстрілами. На той момент основний міст на в’їзді до Чернігова підірвали, тож єдиним шляхом залишався пішохідний.
Саме через цей місток Дмитро вивозив цивільних. І вже потім передавав пасажирів волонтерам, які далі транспортували людей у безпечні місця.
– Я усіх попереджав, що це не «зелений» коридор, безпеку гарантувати я не можу, адже ворог не зважав, що в машині були мирні і продовжував стріляти. Але люди були готові на все, тільки б залишити місто, в якому з кожним днем ставало все пекельніше, – розповідає боєць. – Пам’ятаю, якось їхали полем і через негоду застрягли на дуже небезпечній ділянці, яку треба було швидко проскочити. Тоді всі вийшли, потихеньку розштовхали автомобіль і ми рушили далі. Я страшенно хвилювався, що могли постраждати люди. Моя родина була в Чернігові до останнього. Я не очікував, що такі масштабні бойові дії будуть у самому місті. Спочатку сам умовляв їх не виїжджати, але коли стало дуже небезпечно, то дружина, яка водить машину, забрала дітей і виїхала на захід країни. Зараз уже повернулася додому.

Дмитро Мамчур, театральний редактор

 


Дмитро Мамчур журиться, що не може відновити у пам’яті строгу хронологію подій першого місяця повномасштабного вторгнення.

– Все злилося в один «День бабака», – зітхає боєць. – З моменту, як пекельне воїнство зайшло на нашу землю і до дня, коли, нарешті, Чернігів зміг вільно вдихнути.
Барвиста мова Дмитра пояснюється дуже просто. Він – театральний редактор. Співпрацював з театрами у Чернігові, Києві, має понад 10 п’єс. Улюблену творчу роботу, не вагаючись, відклав до Перемоги. І щиро пишається побратимами, які зробили те ж саме.
– Журналісти, викладачі, інженери, кондитери – кого в нас тільки немає, – говорить Дмитро. – З професором історії, який служить у нашому підрозділі, ми до війська прийшли в один день. Пішки під обстрілом. Всі люди вмотивовані, кожен вбачає в захисті країни свій обов’язок. У нас багато ветеранів АТО, вони дуже допомагають своїми порадами тим, хто не служив узагалі. Ми боронили Новоселівку, воювали під Количівкою, в інших населених пунктах поблизу Чернігова. Ворог обстрілював мінами різних калібрів, з «градів», з літаків. Хлопці під шквальним вогнем готували позиції. Були втрати і за них ми помстилися. Ніхто не пішов непокараним. Ворог відступив, хоча росіяни дуже вихвалялися тим, що Чернігів штурмували «професіонали-десантники». Ті «герої» тікали, залишаючи техніку, спецобладнання.
Дмитро каже, що йому боляче дивитися на наслідки роботи російських варварів у Чернігові. Але він не має сумнівів, що місто зі славною історією відродиться, бо має шалену внутрішню силу і прекрасних людей.
– Те, що вони зробили з Черніговом, з іншими населеними пунктами – закономірний наслідок виправдання і підтримки росіянами їхніх тиранів. росія – імперія зла, увесь світ тепер це розуміє, і вона обов’язково заплатить за все, що заподіяла Україні.

Денис, зенітник

 


Востаннє перед повномасштабним вторгненням киянин Денис був у Чернігові влітку 2021 року разом із родиною. Коли побачив місто 25 лютого – жахнувся. Того дня саме палала будівля СБУ. Видовище було страшне.

У мирному житті Денис працював продавцем-консультантом у магазині зброї. У 2015-2016 роках воював на Донбасі.
– Коли 24 лютого росія атакувала наші міста, я одразу пішов до військкомату, – говорить Денис. – Мене одразу направили до Чернігова.
Боєць розповідає, що велику війну передбачив ще на початку зими. Тоді ж обладнав підвал у своєму приватному будинку, залишив там речі, воду, продукти, генератор. Рідні на приготування дивилися з подивом. Проте, як виявилося, перестороги не були марними.
– Від будинку тестя під Гостомелем не залишилося нічого, самий фундамент. Зараз усі живуть у мене вдома, – говорить військовий. – Чесно кажучи, я не все прорахував. Очікував складнощів побутового характеру – відсутності електроенергії, проблем з опаленням, водою тощо. Про жорсткі обстріли у серці країни я не міг і подумати.
Дружині, зізнається Денис, довго не говорив, де знаходиться. Так само, як і тоді, коли воював на Сході.
– Того разу сказав, що проходжу службу на Львівщині, зараз, що пішов до тероборони Києва, знаходжуся на місці, просто справ багато, додому не відпускають, – посміхається боєць. – Потім, звичайно, вона здогадалася, де я. На Донбасі було простіше. Ти розумієш, де супротивник. Ти стріляєш, вони стріляють. Там я знав, що у повній безпеці, за 600 кілометрів від бойових дій, по них ніхто не стріляє. А тут я в 100 км від родини, з усвідомленням того, що вони під ракетами, що ДРГ у Києві працюють. За себе хвилювався набагато менше. Якщо говорити з військової точки зору, то зараз важче через присутність ворожої авіації, на Донбасі ворог не використовував потужні ракетні системи. Цього разу вони діяли по-новому, використовуючи батальйонно-тактичні групи. Єдиним фронтом не пішли, а зайшли з різних напрямків. Хто міг, наприклад, подумати, що висадять десант у Гостомелі, у Чорнобилі…
Зенітник, який захищав небо Чернігова від ворожої авіації, впевнений, що Україна переможе, дотиснувши росію. Його мотивація така ж, я і у абсолютної більшості наших захисників.
– росія, якщо її не зупинити, завжди буде зазіхати на Україну. В мене підростає донечка, я не хочу залишати їй війну у спадок.

Старший сержант Руслан на псевдо «Сімьорочка»


Дружина бійця 72-ї окремої механізованої бригади ім. Чорних Запорожців і досі зберігає в телефоні повідомлення: «Ви мене не знаєте, але Руслан просив вам переказати, що він живий. Якби не він, не знаю, що було б з нами».
Радісну звістку після важких днів невідомості їй надіслала жінка, чию родину старший сержант Руслан на псевдо «Сімьорочка» допомагав евакуювати з села Мощун на Київщині.
– Коли ворог почав безжально обстрілювати Мощун, ми багато місцевих мешканців вивели звідти, – згадує Руслан. – Робили групи прикриття, тримали периметр, доки люди збиралися. Якось виводили велику сім’ю: батько, матір, їх дітей, внуків. І я попросив їх, коли будуть у безпеці, написати моїй дружині, що я живий, все нормально. Зв’язку тоді не було зовсім, мої взагалі не розуміли, що зі мною.
Мощун, як розповідає «Сімьорочка», росіяни накривали і з «вертушок», і з артилерії.
– Було дуже тяжко, але всі трималися. Ніхто і не думав відступати, – говорить він. – Я попросився на передок, тому що мав досвід війни на Донбасі. Мені не звикати. Але я був приємно здивований тим, що на Мощуні були хлопчики й зовсім необстріляні, які вперше потрапляли у такий жах. І, на їхню честь, реагували дуже адекватно, міцно тримали оборону. Молодці! Не пропустили на Київ росіян. Мощун вистояв. Хоча, зізнаюся, на те місце, де проходили бої, не можу спокійно дивитися. Маю сказати, що і люди допомагали. Вони усім старалися підтримати, бо розуміли, що стоять за нами.
Вдома на Руслана чекає 8-річний син. Руслан говорить, що попри те, що він багато років працював у прикордонній службі, воював на Донбасі, син дуже болісно відреагував на від’їзд батька.
– Власне, я ж майже весь час був на ротаціях, йому тяжко було, але до повномасштабного вторгнення він більш менш спокійно тримався. А от цього разу, коли їхав, дитину просто не можна було заспокоїти. Він розумів, що щось серйозне сталося. Каже мені: «Я хочу, щоб нарешті закінчилася та війна і ти завжди був удома», – ділиться наболілим боєць.

 Подивіться в очі воїнам.

Подивіться в обличчя тим, чиї імена вже можна назвати.
Богдан Вацик, 29 років, сержант 503-го окремого батальйону морської піхоти. Родом з Волині, у війську — з 2010 року. Зниклий безвісти. Був поранений, потрапив в оточення під час бою 9 березня поблизу селища Верхньоторецьке на Донеччині.
Ігнат Калафатов, 20 років, матрос 503-го окремого батальйону морської піхоти. Загинув у бою поблизу селища Верхньоторецьке Донецької області. Запам’ятався побратимам гарним бійцем, який не розлучався на спостережному пості з трубою розвідника — найперше вважав її зброєю, а не автомат. Нагороджений Орденом «За мужність» 3 ступеня. В інтерв’ю Reporters казав, що після перемоги планує зробити пропозицію дівчині і одружитися.
В очах наших воїнів - відвага і гідність. Спокійна впевненість людей, які воюють за своє.
Ціна свободи висока.
Вічна пам’ять загиблим! Уклін і шана живим!
Разом до Перемоги!
Проєкт «Очі передової» від Reporters.







"Стріла" та Наталя, тато і донька


 Обійми тата і дитини – одне з найціннішого, що можна побачити на шляхах війни.

«Стріла», боєць 58-ї окремої мотопіхотної бригади ім. гетьмана Івана Виговського пригортає до себе доньку.
– Мама сказала, як приїдемо, зачинить нас у погребі й нікуди не випустить, – говорить Наталя.
– Вона ж про походеньки мої не знає, я ж весь час «у тилу» знаходжуся, – сміється «Стріла».
– А мене завжди за горло намагається тримати, щоб про них дізнатися, – продовжує донька. – А я ж «нічого не знаю».
«Стріла» у війську – з 2014 року. До цього працював майстром з виготовлення взуття. Вже під час війни закінчив технікум легкої промисловості. Каже, що збирався повертатися до цивільного життя, однак після повномасштабного вторгнення росії зрозумів, що ще не час. За 8 років вдома був у кількох відпустках, ще дві незначні перерви у службі – власне, і все.
– Наша мама – героїчна жінка. Всі роки війни фактично сама. Коли тато йшов на фронт, казав: «Ой, я випадково потрапив до армії, мене забрали». Мама питала: «А медкомісія у військкоматі теж випадково пройдена?» – з посмішкою переповідає Наталя сімейні розмови.
– Я виправдовувався: «То дікоє совпадєніє», – додає тато. – А там ще бонус такий був – у дружини була ангіна, вона кричати не могла.
«Стріла» перестає жартувати, коли розповідає про звірства, вдіяні нелюдами-рашистами в селах Чернігівщини, які звільняли підрозділи 58-ї окремої мотопіхотної бригади ім. гетьмана Івана Виговського.
– Подивилися на ті жахи, які понаробляли росіяни. Я навіть не знаю, як це можна пояснити, – зітхає він. – Люди плакали… Ми зайшли на зачистку наприкінці березня, росіяни вже втекли звідти. Ще й замінували за собою. Випалювали ліс, бо дуже боялися нашої розвідки, яка їм спокою не давала.
Наталя служить з 2019 року. Здобула освіту технолога, якийсь час працювала на заводі, як каже військовослужбовиця, слідкувала, щоб БТРи були правильно пофарбовані. А потім підписала контракт і приєдналася до лав ЗСУ.
Разом із Наталею служить її чоловік, з яким вони побралися за два дні до наступу росії. Взагалі, весілля планували на квітень. Щоб гарна погода, арка з квіток, біла сукня… А потім, немов передчуваючи події, раптово змінили плани. І перенесли розпис на 22 лютого у сервісі «Шлюб за добу».
– 22.02.2022 – дзеркальна, красива дата. Купили костюм, сукню, запланували час розпису. І раптом за день цього нам повідомляють, що у роти заплановано виїзд на 22-ге. Я збираю речі, а в самої сльози. «Чого плачеш?», – питають мене. Реву: «Заміж хочу!» Комбат махнув рукою: «Вийдеш, не переживай». Дякуючи тому, що командири пішли назустріч, розпис таки відбувся. Ми вскочили в машину – Женя, тато, я за кермом – і погнали до РАГСу, – згадує Наталя. – Тато встиг побачити, як ми з чоловіком ставимо підписи, отримуємо свідоцтво про шлюб, і поїхав на службу. А через два дні розпочалася повтомасштабна війна і наш медовий місяць закінчився. Але я сказала Жені, що все одно ми відгуляємо справжнє весілля. На якому тато вестиме мене, як годиться, за руку. Все буде. Після нашої перемоги!

Повернись живим — найбільший в Україні фонд компетентної допомоги армії.


 Ми неодмінно переможемо.

Навколо нашої перемоги об'єдналися всі сили добра цього світу. Хтось особисто служить у війську, хтось допомагає війську.
Сьогодні хочу подякувати Повернись живим — найбільшому в Україні фонду компетентної допомоги армії.
З 24 лютого по 18 березня команда організації зібрала для війська 2 291 324 310,43 гривень. І це, не рахуючи криптовалютних та готівкових переказів. За перші три тижні повномасштабного вторгнення Росії фонд закупив майна на суму 1 193 849 577,33 гривень, й передав нашим захисникам та захисницям десятки тисяч технічних засобів, зокрема: 7 954 засоби зв’язку різного типу, 2 546 шоломів, 1 293 одиниці тепловізійної, нічної та іншої оптики, 1 312 бронежилетів і 573 квадрокоптерів.
Ці цифри вражають. І вони - найбільш промовиста ілюстрація єдності нації зі своїм військом.
Команда «Повернись живим» — прості українці, які з 2014 року працюють на нашу перемогу. Більшість із них непублічні, але я багатьох знаю особисто. Пані Лесю, яка займається фінансами. Аналітика, який знову став розвідником. Співробітників фонду, які втратили власні домівки. Пашу, який вчора під обстрілом вивіз із «сірої зони» покинутого напризволяще дідуся. Та інших членів команди, що 24/7 пліч-о-пліч із нами рятують Україну.
Разом до Перемоги!

Ми захищаємо весь цивілізований світ.


 


Це боротьба за свободу і справедливість, мир і майбутнє, невинних людей і нашу державність.

Від результатів російсько-української війни залежить, якою буде Європа - демократичною чи авторитарною, і те, яким буде світ - місцем, де діє сила права чи право сили.

У відповідях на ці питання - ключ до розуміння нашої стійкості. Ми сильні, бо ми свідомі своєї ролі у світі.

#UAdefendsEU

We protect the entire civilized world.

This is a struggle for freedom and justice, peace and future, innocent citizens and our statehood.

The outcome of the Russian-Ukrainian war determines what kind of Europe will be - democratic or authoritarian, and what the world will be like - a place with the rule of law or the law of force.

Answering these questions is the key for the understanding of our resilience. We are strong because we are aware of our role in the world.

#UAdefendsEU

Діана Вагнер, бойовий медик

  В боях з російськими окупантами, загинула молода дівчина, бойовий медик "Карпатська Січ", німкеня   - Діана Вагнер. "Вона...