Олександр, псевдо «Кіпіш»

 Говорячи про війну, боєць Олександр на псевдо «Кіпіш» згадує загарбницькі війни, які вела росія, її постійне бажання проковтнути і знищити Україну й українців.

– Століття йдуть, а вони не змінюються, залишаючись ордою. Коли росіяни зайшли в Мощун, вони були в шоці від того, як живуть тут люди. Вони все нищили, грабували, забивали худобу, спустошували підвали. У нас же традиційно, самі знаєте, як – пів хати закруток, запасів. До речі, запасливістю українці теж «завдячують» росії, яка у 1932-1933 роках влаштувала Голодомор на нашій землі. Пам'ять про ті жахливі роки в українців – у генах, – міркує «Кіпіш».

Боєць 72-ї окремої механізованої бригади ім. Чорних Запорожців має неабиякий військовий досвід – з 2015 року захищав Україну від російської агресії у кількох підрозділах.

Повномасштабного вторгнення очікував, бо не вірив, що росія так просто відкараскається від України.

– Не може бути так, що двоє б’ються, а переможця немає. І переможе Україна! За нас – усі цивілізовані країни. Сподіваюся, світ розуміє: якщо він зараз не підніметься, не ізолює росію, буде рабувати у неї, – упевнений «Кіпіш».

#Україна_тримається_на_наших_плечах

Олександр, "Полтава"

 Олександр витягує з нагрудної кишені маленьку плетену серветочку з вишитим на ній смайликом.

– Дитина зробила і подарувала, щоб тато завжди посміхався, – боєць, не стримавшись, цілує той смайлик так ніжно, немов перед ним обличчя доньки…

Він родом з Полтави. Позивний відповідний. Про напад росії 24 лютого «Полтава» дізнався у Франції, де працював далекобійником. Зателефонував дружині, та підтвердила: «Так, над нами пролетіли ракети».

– Для мене російська агресія не була раптовою, вона триває вже понад 8 років, – говорить «Полтава». – Я воював на Донбасі у 2014-2015 роках. Хіба я зараз міг залишитися за кордоном? Перекладними дістався додому. Півтори години побув удома, обійняв рідних, взяв свої бронежилет, каску та поїхав до військкомату. Потрапив до 72-ї окремої механізованої бригади ім. Чорних Запорожців, і зі своїм підрозділом приїхав на позиції. В бою під Мощуном я зрозумів, що маю поряд надійних людей, які завжди прикриють спину. В 14-му році я казав, що є бойові побратими, за яких я віддам життя. З початком повномасштабного вторгнення я можу сказати, що мільйони українців є моїми бойовими побратимами. І дітки, і дорослі – усі, у кого Україна в серці. За яких я на даний час готовий життя віддати, щоб Україна жила, процвітала, була найсильнішою державою. Зараз кожен тримає свій фронт – хтось на передових позиціях, хтось, допомагаючи армії. Волонтери – великі молодці! Взяти хоча б пікап, подарований ними. Він у нас прожив, на жаль, недовго – в результаті обстрілів автомобіль був знищений. Але за своє коротке життя він встиг врятувати багато життів – на ньому вивозили 300-х.

«Полтава» гірко додає, що ніколи в житті не хотів би, аби його дитина і мільйони інших знали, що таке війна, вибухи, бомби. Проте, як би не було тяжко, він упевнений, що Україна переможе.

– Знаєте, моя 13-річна донька нещодавно намалювала своє найбільше бажання. На ньому вся наша родина за великоднім столом. Дивлячись на той малюнок, я розумію, що до Паски маємо перемогти, – посміхається «Полтава». – А якщо серйозно, буду робити все можливе, аби намальоване справдилося, бо цього чекає не тільки моя донька, а й інші українські діти, що чекають тат та мам.

#Україна_тримається_на_наших_плечах

Олександр, танкіст

 «20 серпня моєму сину виповниться 9 років. Через війну я не можу бути поруч з ним», – розповідає свою історію 36-річний танкіст Олександр на псевдо «Барс».

Військовий родом з Черкащини. Каже, що для нього війна розпочалася ще з 2014 року. Тоді він втратив товариша дитинства і кума.

– Це було важко прийняти, бо в час, коли лише бери і будуй, кохай та твори, на Донбасі горить земля. Тисячоліттями москалі знущаються над нашою нацією. Тільки в часи Голодомору росія знищила понад 10 мільйонів українців, – зауважує «Барс». – Все йшло до того, що рано чи пізно ворог захоче захопити всю Україну. І після повномасштабного вторгнення стало зрозуміло, що час вирішальної битви настав.

Війна застала Олександра у Новій Каховці Херсонської області, де він працював на будівництві. Отримавши повістку, пішов до військкомату, потрапив до танкового підрозділу. Має досвід, слухняну та надійну техніку, злагоджену команду.

Олександр підкреслює, що те, як «розмовляють» танки – це своєрідне мистецтво. І він щодня вдосконалює свої уміння, щоб вимести ворога з рідної України.

– Можливо, воно й краще, що все зараз почалося, що моя дитина не братиме участь у війні, – говорить «Барс». – Дасть Бог, наступні покоління війна омине. Нам випала надскладна і відповідальна місія зупинити росіян, тому ми боротимемося до переможного кінця.

Олександр не очікував, що світ так потужно підтримає Україну.

– Ми гадали, що залишимось наодинці. Але дуже вдячні іноземним друзям за надану зброю та підтримку. Це дуже важливо для нас, – зауважує він. – Ми справді об’єдналися проти підступного ворога. Не можу усвідомити, як спиться тим, хто натискає на кнопки і випускає ракети, розуміючи, що вони влучають у будинки мирних людей. Росіяни на сотні поколінь вперед заслужили ворогів!

Наші танкісти, за словами Олександра, налаштовані перемогти до кінця цього року.

– Перше, що зроблю після перемоги – обійму рідних і навідаюся на могилки до тих, кого вже нема, – говорить захисник.

#Україна_тримається_на_наших_плечах