Юрій "Свая", артилерист

 

22 листопада 2021 року 45-річний артилерист Юрій завершив службу у Збройних Силах України, влаштувався на цивільну роботу. Однак життя поза армією тривало недовго.

– Вранці 24 лютого я саме забивав палі на будівництві, коли почув серію вибухів. Ми з хлопцями переглянулися і без слів зрозуміли – почалося, – згадує «Свая». – Спочатку поїхав на Полтавщину, звідки вивіз свою родину в тихе місце, а сам пішов до військкомату. Знову взявся за зброю.

Юрій впевнений, що саме повномасштабне вторгнення росії прискорило перезавантаження армії.

– Нам обіцяли переозброєння, але реальних перспектив я не бачив. А вже коли розпочалася війна, з’явилися «Нептун», «Вільха», інші зразки озброєння, крім того, зброю почали надавати іноземні партнери, – перераховує він. – Ця зброя дуже допомагає у боротьбі з російськими терористами і промовисто свідчить про нашу силу, яку вони, безперечно, відчувають та бачать.

Серед іншого, Юрій відзначає ефективність системи MRLS M-270.

– Ця реактивна система залпового вогню мені дуже сподобалась. Вона високоточна, маневрена, дуже відрізняється від радянських зразків. Надзвичайно дієва зброя. Чим більше її буде в нас, скоріше ми впораємося з росіянами, – переконаний артилерист. – Хоча справа не тільки в техніці, тут вагому роль відіграє й розвідувальна операція, від якої залежить точність ураження.

За словами «Сваї», саме підтримка міжнародної спільноти та потужна допомога волонтерів додають сил битися до переможного кінця.

– Наша єдина мета – завершити цю війну Перемогою. Тому закликаємо Європу не зупиняти поставки зброї, бо якщо це станеться, війна перейде у затяжну фазу, що означає гру на виснаження. Цього не можна допустити! – говорить Юрій.

Вдома на захисника чекає велика родина – батьки, брати, сестри, дружина, діти та онуки.

– Дружина подарувала медальйон Георгія Змієборця. Це і оберіг, який рятує мене, і згадка про кохану. А от фото рідних з собою не маю. Родина у серці, в пам’яті, – ділиться особистим Юрій. – Щодо перемоги, то вона не за горами. Ми знаємо, що ця боротьба не марна, треба лише дотиснути ворога. І ми це зробимо!

#Україна_тримається_на_наших_плечах

Володимир, артилерист

 Понад два місяці наші захисники, зокрема, королівські піхотинці 24-ї ОМБр тримали оборону Попасної. За словами артилериста Володимира, це був найскладніший напрямок, на якому йому довелося воювати за майже півроку повномасштабної війни.

– На штурм міста росіяни кинули величезну кількість сил – морську піхоту, підрозділи силових структур, ПВК. На Попасну йшли потужні колони техніки. Тактика ворога не змінилася з часів Другої світової війни – він у буквальному сенсі давив кількістю, просувався вперед по тілах своїх загиблих, не зупиняючись. Засилають, наприклад, 500 бійців, ми їх б’ємо, слідом за ними одразу йдуть ще 500, – згадує пекельні дні Володимир. – Ми, відповідно, стримували їхню навалу, не давали зайти до міста.

Завданням артилерії була підтримка дій піхоти.

– Відбивали колони, перешкоджали підвозу забезпечення для підрозділів ворога та їхньому просуванню по місту, – розповідає артилерист. – Кількість знищеної російської техніки не було коли рахувати, якщо чесно. Ми вражали по 40-50 цілей на день – танки, БМП, БТР, легкові машини.

Королівські піхотинці робили подекуди неможливе, щоб український прапор майорів над Попасною. Втримували шалений натиск надзусиллями людей.

– Усі бійці показали себе героями. Мої хлопці витягували машини з-під обстрілів, ремонтували їх фактично під вибухами. Наводилися, стріляли, по них одразу ж прилітало, але вони знову і знову йшли у бій попри переважаючі сили противника, – говорить Володимир. – Але зрештою ворог знайшов вразливе місце і прорвав оборону. І нам довелося відходити на більш вигідні рубежі. Не буду приховувати, гірко було залишати місто. Але ми розуміли, що потрібно зберегти піхоту, щоб згодом піти у контрнаступ і звільнити від російської окупації усі наші міста й села. І ми це зробимо обов’язково.

#Україна_тримається_на_наших_плечах

Володимир, артилерист

 - У мирному житті я 30 років вирощував хліб, мої руки тримали колоски пшениці, і я радів врожаю, мов дитина. Зараз ворог спалює землю і повертає нас у 32-33-й роки, - розповідає артилерист Володимир.

Світова продовольча криза є ще одним жахливим наслідком російської агресії проти України.

Володимир родом з Полтавщини. З 2014-го допомагав військовим як волонтер. 24 лютого, з початком широкомасштабного вторгнення РФ, без вагань вирушив до військкомату [територіального центру комплектування та соціальної підтримки].

- Іду захищати моїх дітей, - так пояснив своє рішення рідним.

Випробування і жахи війни, крізь які доводиться проходити нашим захисникам, накладають свій важкий відбиток. В очах Володимира - біль і втома. Але не страх...

- Страх? Не знаю... Я не думаю про нього. Зосереджуюся на тому, як уберегти побратимів.

У перервах між обстрілами думає про родину.

- Двічі за весь час вдалося побачитися з донькою та на кілька хвилин обійняти сина. Я не міг нічого йому сказати, не міг відірвати його від себе, йому 6 років, а донечці 26. Ось таке воно життя, - з ніжністю говорить Володимир.

Військовослужбовець мріє про Перемогу.

- Після Перемоги я з дітьми поїду в навколосвітню подорож, більше любитиму це життя. І, звісно, вирощуватиму хліб, щоб ніде у світі не було голоду.

#Україна_тримається_на_наших_плечах

Михайло, артилерист

 Ще взимку Михайло жив із родиною у Китаї. Дружина викладала англійську мову, він професійно займався фотосправою і переймався хіба тим, що знову продовжили локдаун. Почувши з новин про напад росії, не роздумуючи, повернувся в Україну – захищати рідну землю.

– Тут мій дім, мої батьки, я не міг залишатися на чужині, – говорить боєць 24-ї ОМБр. – У війську потрапив до артилерії – цю спеціалізацію я опанував ще під час строкової служби. Разом зі мною служить багато цікавих людей, у кожного своя історія. Всі ми різні, але мета у нас одна – Перемога!

Після війни Михайло не збирається знову залишати Батьківщину. Навпаки – хоче, щоб додому повернулася дружина, разом із якою мріє подорожувати Україною.

– А поки що маємо побороти ворога. Хотів би сказати усім українцям: доки ми тут, на фронті, ви у безпеці, – наголошує артилерист. – Вірте в Збройні Сили України. Ми тримаємося, йдемо до Перемоги і дуже цінуємо вашу підтримку.

#Україна_тримається_на_наших_плечах

Віктор, артилерист

Зруйнувати, випалити, знищити, а потім окупувати руїни – ворожа тактика залишається незмінною. Не став винятком і Лисичанськ, який росіяни у буквальному сенсі поливали вогнем.

 

– Бої були фактично цілодобовими. Противник постійно намагався завдати нам максимальної шкоди, задіюючи артилерію різних калібрів, – розповідає артилерист 24-ї ОМБр Віктор. – Це не бойові дії, це повне знищення росією наших територій та інфраструктури.

 

Попри те, що у ворога було набагато більше техніки та боєприпасів, він не залишався безкарним.

 

– Так, росіяни мають перевагу в артилерійських системах, але це не заважає нам їх знешкоджувати. Різниця в тому, що противник воює кількістю, а ми – точністю, – пояснює Віктор. – У Лисичанську ми успішно нищили танки ворога, БТРи, БМП, живу силу, мінометні розрахунки. Після нашої Перемоги, думаю, буде багато інформації про це. Але зараз нам потрібно працювати, а не вихвалятися.

 

Найбільшою цінністю українського війська, упевнений артилерист, залишаються вмотивовані й сміливі бійці.

 

– Наш підрозділ викладається на сто відсотків, аби наблизити Перемогу. З деякими побратимами я служу вже кілька років. Хтось мобілізувався кілька місяців тому, й ці хлопці у своїх знаннях та вміннях не поступаються бійцям, які давно у війську, адже за кілька місяців вони отримали колосальний досвід. Та війна, яка була до 24-го лютого, і та, що триває зараз, – це зовсім різні речі. Раніше артилеристи були в зоні відведення, постійно на навчаннях та полігонах. А з початком повномасштабного вторгнення артилерія щоденно бере участь у бойових діях, – підкреслює Віктор. – І кожного дня наші військовослужбовці роблять героїчні вчинки, про які можна писати книги.    

 

 Україна, переконаний захисник, дуже змінилася за останні місяці, суспільство зараз об’єднане, як ніколи.

 

– Якщо деякі громадяни були скептично налаштовані щодо армії, то зараз усі розуміють, що вона дійсно важлива, так само, як і мова та національна ідентичність, – говорить Віктор. – Хай українці будуть певні, що ми не здаємося і не складемо зброю. Адже боремося за Україну – незалежну, вільну, яка іде власним шляхом, де кожен має право вибору.

 

#Україна_тримається_на_наших_плечах 

Роман, артилерист

 «Час – це життя», – філософськи зауважує артилерист Роман, пояснюючи, чому в діях артилерійського розрахунку важлива не тільки точність, але й швидкість.

– Артилерія відіграє особливу роль у діях сухопутних військ. Від того, як швидко і точно вона працюватиме, залежить ефективність супротиву, можливість наступу, життя піхотинця та й артилериста також, – говорить військовослужбовець 40-ї окремої артилерійської бригади ім. Великого князя Вітовта. – Є певна послідовність, у якій важлива кожна секунда: отримати завдання, розрахувати координати цілі, передати команди, навести гармату, відпрацювати і залишити вогневу позицію.

Безперечно, в роботі розрахунку багато залежить від технічної вправності. Однак і техніка має неабияке значення. Роман встиг попрацювати і з радянськими гарматами, і з гаубицею М-777. Різниця, каже, відчутна.

– М-777 набагато легша. Ми працювали з системою, яка важить понад 10 тон, натомість американська гаубиця – 4.5 тони. Її можна швидше привести в похідне і в бойове положення, до того ж, майже усі механізми автоматичні. Вони легше і швидше працюють. І дальність гаубиці вища, – перераховує артилерист.

Озброєння, яке надають міжнародні партнери, наближає Перемогу України. А разом з нею – здійснення мрії Романа: збудувати родину і жити в мирній, щасливій країні.

– Коли весь час проводиш в місцях, де йдуть інтенсивні бої, переосмислюєш усе своє життя, – зізнається військовий. – Усвідомлюєш, що все, що тобі треба – це спокій і затишок у колі рідних. Це моя особиста мотивація вичавити ворога з рідної землі.

#Україна_тримається_на_наших_плечах