Дмитро, навідник танка

#історії_героїв

«Побратими – моя друга родина», – боєць 25-ї ОПДБр, навідник танку Дмитро промовляє ці слова, не як загальну, канцелярську фразу. Для нього, сироти, підрозділ дійсно є родиною.

– Для мене сім’я – дуже важливе поняття. Я сам сирота, коли був ще немовлям, батьки загинули в аварії. Виховувала мене бабуся, яка померла 4 роки тому, – розповідає військовий.

У мирному житті Дмитро працював шахтарем у Кривому Розі. Далі – строкова служба, піврічна перерва і знову війна. Повномасштабна. Після призову солдату довелося максимально швидко опановувати танк Т-80. Каже, що раніше вчився танковій справі, але теоретичні знання і їх практичне застосування – різні речі.

– Ти висуваєшся на позицію, бачиш мішень і відкриваєш вогонь. І весь час ризикуєш життям, – говорить Дмитро. – Головне, щоб техніка не підводила. Звісно, добре було б, якби нам надали Т-90, які швидко підіймають заряд, чи круті американські Abrams. Але, чесно кажучи, ми й на танках, які є в наявності, здатні добряче бити ворога. 

Після війни танкіст мріє повернутися додому і одружитися.

– І далі – просто жити. Це, як виявилося, найбільше щастя. А коли з’являться діти, дам їм батьківські імена. Донечку назву Ольгою, сина – Віталіком, – ділиться планами Дмитро. – Упевнений, тато і мама з неба точно вболівають за нашу Перемогу. І Україна переможе!

#Україна_тримається_на_наших_плечах

@CinCAFU

Іван, маріуполець

#історії_героїв

Коли вранці 24 лютого мешканці Маріуполя прокинулися від вибухів, мало хто міг уявити, що російські окупанти за лічені місяці перетворять квітуче місто на руїни.

– Я один із тих, хто сподівався, що страшніше, ніж у 2014-2015 роках, не буде. Думав, що постріляють трішки, та й усе, – зізнається маріуполець Іван. – Але обстріли лише посилювалися. Того дня, коли прилетіло у мій двір, я усвідомив, що попереду – пекло. Люди лишали будинки і тікали з речами вглиб Маріуполя. Ми не знали, куди біжимо, головне – подалі від смерті. Боляче було спостерігати, як усе, що наживалося роками, знищується в один момент. Коли почалися сильні обстріли по всьому місту, забрав маму та виїхав разом з нею. Тато зміг приєднатися до нас пізніше, був змушений виїжджати через окуповані території, бо гуманітарних коридорів не було. 

Знаєте, страшно, коли ти їдеш по своїй землі, а всюди ворожі війська зі зброєю, блок-пости з російськими та «днрівськими» прапорами. Тоді я відчув, як в мені народжується ненависть до ворога. У той момент я пообіцяв собі, що буду нищити росіян. 

Виїхавши з Маріуполя, хлопець став на облік як переселенець і одразу мобілізувався до 53-ї ОМБр.

– Хто ж буде звільняти моє місто, як не я? Я хочу додому, побратими теж, тому, як би це важко не було, ми маємо боротись, – упевнений Іван.

Йому й досі важко змиритися з тим, що росіяни фактично знищили його улюблений Маріуполь.
– Знаєте, останні 6 років Маріуполь розвивався шаленими темпами. Місто квітло: оновили транспорт, реставрували будинки, відремонтували вулиці. Чисто все довкола, парки, фонтани, море поруч – живи й радій. А зараз там усюди лише попіл… Немає води, світла. росіяни – це руйнівники і кати, – каже Іван. – Їм не потрібні були люди, заводи, інфраструктура. Їх цікавила лише земля, дорога на Крим. Я завжди думаю про це, коли берусь за зброю. Розумію, що маю вбити ворогів, лише так ми станемо вільні. У росіян війна заради війни. А ми знаємо, за кого та за що боремось. В цьому і різниця між нами.

До речі, Іван з гордістю каже, що з початком повномасштабного вторгнення росії принципово перейшов на українську мову.
– Російська – мова мого ворога. Тому я твердо вирішив, що більше не буду нею користуватися. А от нашу рідну мову треба плекати. Радіо, телебачення, газети – всюди має бути українська мова, – запевняє Іван.

#Україна_тримається_на_наших_плечах

@CinCAFU

Роман, стрілець-зенітник

 

Використовуючи переносний зенітний комплекс, йому вдалося збити шість російських літаків та одну крилату ракету. У свої 19 років серед побратимів він став легендою та отримав прізвисько Запорізький месник. 

Роман Гломба — боєць із Прикарпаття та солдат строкової служби запорізького 9-го полку оперативного призначення Нацгвардії України. Він прикривав від повітряного нападу позиції батальйону на Запоріжжі, які були поблизу села Мала Токмачка.

За свої бойові подвиги в липні Роман отримав звання Героя України, а нещодавно Президент нагородив його орденом «Золота Зірка».

Завдяки внеску кожного ми скоро зустрічатимемо нашу перемогу! Дякуємо героям!

#герої

Колєсник Андрій, випускник ДБМУ

 

Вічна пам'ять нашому випускнику 2011 року санфельдшерського відділення. Колєсник Андрій Михайлович загинув, захищаючи нашу Батьківщину. 

Співчуття рідним та близьким

Юлія, парамедик

 

Юлія Сідорова з позивним Куба Лібре рятує наших бійців з 2014 року. З початку війни і до 2019 року медикиня служила у 1-й окремій штурмовій роті, а потім повернулася до цивільного життя.

«Якби не повномасштабне вторгнення, я б точно не повернулася. Тоді парамедиків для Донецької та Луганської областей було вже багато, але якщо ми говоримо про війну в масштабах всієї України, то цих медиків враз стало бракувати». 

24 лютого дівчина прийняла рішення повертатися на фронт і стала парамедикинею на Харківському напрямку. Юлія ділиться, що завжди є страх не знайти пораненого після обстрілів, не допомогти, не врятувати. А також є рашисти, які прицільно полюють на медавто.

Перемога у цій війні неможлива без неоціненного внеску наших бойових медиків!

Джерело: Громадське.

#герої

Михайло, фельдшер невідкладної допомоги

 

Михайлу 24 роки, і в команду медиків він зі своїх 20 років пішов одразу після коледжу. Сьогодні він фельдшер невідкладної допомоги в Миколаєві.

Медик згадує, як спочатку вони готувалися до епідемії коронавірусу, а потім почалося повномасштабне вторгнення. 

«Більшість моїх колег після 24 лютого залишилися в Миколаєві. Дехто переїхав жити до лікарні, тому що їхні села окупували росіяни. У мене за весь час не було думок виїхати з міста. Якщо ми, медики, поїдемо, то хто працюватиме?»

В один із перших виїздів, про який згадує Михайло, їх із колегами супроводжували бійці тероборони, бо все було заміноване. Постраждалі підірвалися на міні. Від авто залишився лише двигун. Поряд було тіло хлопця без рук і ніг, тіло іншого — догорало, у третього були важкі травми, четвертий теж не мав рук і ніг. До такого неможливо підготуватися. 

«Страшно буває вночі, коли повітряна тривога, а ти лише повернувся з виклику, підіймаєшся на поверх і думаєш: у той медзаклад вцілили, в інший, а який наступний?»

Юрій, рятувальник

 

Українські рятувальники можуть все і рятуватимуть від вогню чи завалів не тільки постраждалих українців, а й їхніх домашніх улюбленців. Юрій — один із цих героїв.

Харківщина чи не щодня потерпає від ворожих обстрілів. Пожежі, зруйновані будинки. Юрій Улінич — майор служби цивільного захисту, а також начальник 9-ї пожежно-рятувальної частини в Харкові. 

«Війну зустрів на робочому місці зі своїм особовим складом. 28 лютого виїхали на вул. Бучми для порятунку людей після обстрілу та потрапили під повторний обстріл ворожої артилерії. Незважаючи на це, завдання виконали та врятували людей із житлового будинку. Ворог тоді завдав нищівних руйнувань житла та масові жертви серед цивільного населення», — розповідає Юрій.

Кожен день — новий виклик і нові загрози. Проте кожен рятувальник розуміє, що від його швидких та виважених дій залежать життя. Пишаємося! 

Джерело: ДСНС; @danylo.pavlov.

#герої

 

Він жив сценою. Все життя танцював та віддавався на повну. 

Олександр Шаповал був заслуженим артистом України, солістом балету Національної опери України ім. Тараса Шевченка та педагогом дуетного танцю KSBC.

На початку повномасштабного вторгнення Олександр вирішив, що стане на захист України. Пішов добровольцем. Був танцюристом на сцені, а став гранатометником на фронті. 

Його життя обірвалося 12 вересня в боях під Майорськом на Донеччині. 

Танцюй нам із неба, хоробрий воїне! Вічна слава українцям, які виборюють нашу перемогу.

 Олександр був одним із 72 воїнів, які, не шкодуючи власного життя, вирішили летіти до оточеного окупантами Маріуполя. Там із побратимами він стояв до останнього і в боях із ворогом загинув.

Військовому було 28 років. До повномасштабного вторгнення він вже 6 років служив у полку «Азов» і думав повернутися до цивільного життя та одружитися. Склалося інакше. 

«Я справді не думаю, що роблю щось надприродне. Просто вважаю це єдино правильним — як переходити дорогу на зелене світло». Так говорив Олександр своїм близьким.

Ніколи не перестанемо дякувати героям, завдяки яким ми виборюємо право на нашу свободу і незалежність. Слава!

 Хтось 24 лютого збирав речі і екстрено евакуював рідних, хтось збирав військове спорядження, аби одразу відправитися на фронт, а хтось вже о 5 ранку допомагав першим постраждалим. Серед тих, хто тоді їхав на виклики на Чернігівщині, була  Гюльшен Младенова. 

Медикиня розповідає, як в один момент планшети для прийнятття викликів замінили рації. Як працювали з колегами хто скільки міг: добу через добу, чи три через одну.

Гюльшен згадує, як одного разу, не чекаючи рятувальників, почали витягувати авто, яке застрягло між деревом і парканом, щоб дістати паралізованого потерпілого та відвезти до лікарні.

«Емоційно мені було дуже важко. Але попри всі ці жахливі ситуації, на роботі мені було легше, ніж удома. Бо поруч були колеги, такі самі, як і я. Десь посміємося, десь виручимо одне одного — так і вистояли. Я рятувала людей, а мене рятували люди».

Джерело: Дякуємо серцем. Історії відважних медиків.

#герої

 

Військовослужбовцю з позивним Доцент зараз 20. Замість підготовки до пар чи домашніх завдань його будні — це розвідувальна діяльність на фронті, адже Доцент — офіцер групи розвідки полку «Азов». 

Після повномасштабного вторгнення Доцент одразу пішов на захист України. Крім того, він був одним із тих, хто був готовий полетіти до заблокованого Маріуполя.

Зараз він навчається новим способам нищити окупантів, виконує бойові вилазки та планує нові військові операції своєї групи.

Фото: Arsen Petrov.

#герої