24 лютого чернігівець Тарас ще працював у американській IT-компанії. А 25-го вранці пішов до військкомату, де призвався до 58-ї окремої мотопіхотної бригади ім. гетьмана Івана Виговського.
Вже в автобусі, вирушивши на визначені позиції, несподівано побачив однокласника.
– 19 лютого ми разом святкували 25-річчя закінчення школи, розмовляючи про буденні речі. Хто ж знав тоді, що зовсім скоро ми зустрінемося знову, але за інших обставин, – знизує плечима Тарас. – Життя таке непередбачуване… Буквально позавчора ти з дружиною роздумував, який ресторан обрати для вечері, а сьогодні з колишнім однокласником у лісі знаходиш можливість випити чаю і відчуваєш себе щасливим.
На війні, говорить боєць, прості, здавалося б, речі набувають особливого значення.
– Згадуються чомусь не тяжкі, а комічні моменти. Якось на обіді один з бійців, Микола, іде з тарілкою, задоволений, мовляв, класний шмат м’яса перепав, до того якось не щастило. Раптом як гахне – літак по нам відпрацював. Колю відкинуло вибуховою хвилею. Тарілку при цьому він примудрився втримати, а м'ясо з неї вилетіло. Засмутився хлопець, – сміється Тарас.
Разом із побратимами захищав підступи до рідного міста. Завданням «виговців» було не дозволити ворогу взяти Чернігів у кільце.
– Там увесь час залишалися мої батьки, виїжджати вони не захотіли, – розповідає військовий. – Що й говорити – 14-річна донька теж відмовилася їхати за кордон, зараз на заході України. Вона у мене біатлоністка, професійно займалася спортом, тренувалася на лижній базі у Чернігові. Загарбники-росіяни розбили її вщент… Але нічого, надолужимо. Всі живі, здорові – це головне.
#Україна_тримається_на_наших_плечах
