Максим Світлов, боєць

Під Бахмутом Донецької області 13 лютого загинув боєць Максим Світлов. Максима добре знали у Маріуполі як творця артпростору "Арт-хаус" та "Міський Будда". Туди приходили люди, які намагалися знайти відповіді на філософські питання. Окрім цього, Максим був відомим волонтером у місті. Герой загинув за Україну. Ми будемо пам'ятати його! Вічна пам'ять Герою!

Юрій, боєць

 Юрій за професією – газорізальник, працював на Запорізькому ливарно-механічному заводі. Зізнається у великій любові до свого міста. Але зауважує, що не звертався до командирів з проханням про переведення на запорізький напрямок.

– Вся Україна – мій дім. Немає різниці, який куточок цього дому боронити, – говорить Юрій. – Впевнений, там є кому захистити мою рідну Запоріжчину. А я, значить, більше потрібен на Чернігівщині.

Про свій перший бій за Чернігів боєць розповідає коротко і без зайвих сантиментів:

– За час бою я пережив три стани: спочатку страх, потім цікавість і азарт. Не було хвилювання, лиш розуміння, що ворога, який прийшов на нашу землю, треба давити. І дай Боже, задавимо зовсім, – говорить боєць. – Чесно кажучи, страшно було бачити наслідки звірств росіян, страждання цивільних у місті. Якось одразу після обстрілу везли до шпиталю бабусю з дідусем. Міна впала в кількох метрах в момент, коли вони просто прогулювалися по парку. Обох тяжко поранило, море крові. Того, що я там побачив, мені вистачило на все життя.

#Україна_тримається_на_наших_плечах

Микола, мотопіхота, боєць

 

До 24 лютого Микола, боєць 58-ї окремої мотопіхотної бригади ім. гетьмана Івана Виговського, керував великим підприємством у Чернігові.

У перші ж дні повномасштабного вторгнення його кабельний завод знищили рашисти.
– Розбомбили вщент, – розповідає Микола. – Ми зі знайомим будували телекомунікаційний бізнес буквально з нуля. Цього року ми знайшли клієнтів у Німеччині, це мало бути наше перше експортне замовлення. Ми зробили 350 кілометрів кабелю, мали відправити німецьким клієнтам 27 лютого. Не встигли. Усе, що виготовляли, згоріло… Кабелю немає. Підприємства теж.

Про те, що завод зруйнували російські загарбники, Микола дізнався вже тоді, коли був на бойових позиціях. 24 лютого він ще вийшов на роботу. Вранці до нього приїхали військові і попросили допомоги з транспортом. Чоловік зголосився бути водієм.

– Катав хлопців увесь день. Вперше побачив російського «тигра», якого відбили наші розвідники. Ввечері сказав: «Забирайте мене до свого підрозділу». Але наступного дня хлопці передислокувалися. Тож я пішов до військкомату, – згадує Микола. – Власне, вже 25 лютого я пройшов бойове хрещення авіаобстрілом – саме тоді росіяни влучили у склад боєприпасів. Нас «крили» постійно, але й ми добряче «насипали»! Моє завдання у підрозділі – забезпечення зв'язку. Тобто я і у війську працюю за спеціальністю.

#Україна_тримається_на_наших_плечах

"Морячок", боєць

 «Я двічі був у ДАПі, але чесно скажу, що теперішні бойові дії набагато жорсткіші», – запевняє «Морячок»

На невелике село Мощун – стратегічну точку, яку конче необхідно було взяти росіянам, щоб вийти на Київ – ворог кинув усе можливе озброєння: точку «У», «урагани», «гради», авіацію.

– Сюди спрямували, без перебільшення, усі роди військ, – говорить боєць 72-ї окремої механізованої бригади ім. Чорних Запорожців. – росіяни йшли з повним розумінням, для чого і як вони це роблять. Але вони йшли як загарбники. Ми ж захищали свою землю. І це головна причина, яка допомогла нам вистояти. За нами діти, яких треба обороняти.

Своїм позивним «Морячок» завдячує морській піхоті – з 2009 по 2012 рік він служив у першому окремому батальйоні морської піхоти, що базувався у Феодосії. З 2014 року захищав Україну на сході. Демобілізувавшись, повернувся до цивільного життя. Працював трактористом, виховував сина і доньку. Однак мирну дійсність перекреслило повномасштабне вторгнення росії.

– 24 лютого вранці я увімкнув телевізор і почув про ракетні удари по Києву. У військкоматі був того ж дня. Родині не сказав тоді, куди їду. Що відчував тоді? Страх за дітей. Коли був у АТО, був упевнений, що вдома вони у безпеці, цього разу дуже хвилювався, що мене не буде поряд з ними. Але я давав клятву морського піхотинця, присягався захищати свій народ, і повинен це робити, як і кожен чоловік у нашій країні.

#Україна_тримається_на_наших_плечах

Вадим, боєць єгерської бригади

 Боєць 68-ї окремої єгерської бригади Вадим у 2014 році займався евакуацією з тимчасово окупованого Криму наших громадян. Останній виїзд, каже, був 15 березня з Севастополя.

– Вже тоді спостерігав велику кількість російських блок-постів, зокрема, і з «кадирівцями», – згадує воїн. – Боляче було бачити, як так звані «зелені чоловічки» поступово захоплюють півострів. 16 березня окупанти провели «референдум». Усі їхні сили були спрямовані та те, щоб якнайшвидше здійснити незаконну анексію Криму.

Ще тоді Вадим пообіцяв собі, що обов’язково повернеться у Крим – разом із синьо-жовтими стягами. І зараз він робить все можливе, аби наблизити цей день.

– Я задоволений роботою нашою арти та очікую на чергові поставки важкої зброї. Хлопці добряче «смажать» окупантів, тому, чим більше зброї, тим чистішою буде наша земля, – говорить Вадим. – Перемогу мрію зустріти з побратимами. За час служби ми з хлопцям настільки поріднилися, що ми один одному вже більше, ніж друзі – брати.

#Україна_тримається_на_наших_плечах

Віталій, боєць

 Знайомі часто питали Віталія, коли той воював на Донбасі: «Як там, на війні?».

– Зазвичай я відповідав: «Хлопці, я бачу тільки те, що у мене в прицілі. Я не можу спостерігати всю картину. Але я вірю в ЗСУ і тому я тут». На чому ґрунтується моя віра? На тому, що правда завжди перемагає, – говорить боєць 72-ї окремої механізованої бригади ім. Чорних Запорожців на псевдо «Йожик». – Зараз нічого не змінилося, я так само вірю в Україну, в Збройні Сили. І знаю, що якою б темною не була ніч, на ранок обов’язково зійде сонце.

На момент початку повномасштабного вторгнення росії Віталій працював в Нідерландах будівельником. Почувши про біду, швидко зібрав речі і повернувся на Батьківщину. Зізнається, що збирався до Миколаївської тероборони, адже сам з Миколаївщини, тож хотів боронити рідний край. Але зрештою став до лав 72-ї бригади, з якою свого часу був на Донбасі.

– Коли згадую АТО, розумію, що війна для більшості тоді обмежувалася лінією фронту. Лише до Маріуполя заїдеш – і АТО закінчилася. Люди просто жили своїм життям, не кажучи вже про Київ чи Миколаїв, де війна зовсім не відчувалася. Зараз все змінилося кардинально. Всюди в Україні – концентроване людське горе, – ділиться роздумами Віталій. – Водночас, є усвідомлення того, що вся країна зараз як один кулак. Єдина та незламна.

«Йожик» мріє про те, щоб після Перемоги українці якомога більше мандрували своєю країною.

– Питаю побратимів, молодих хлопців: «Ти був на півдні України? Куштував устриці, які у нас на Миколаївщині вирощують? А Карпати бачив?» «Ні, не встиг. Я майже ніде не був». Я дуже хочу, щоб вони побували в кожному мальовничому куточку! Щоб знали, яка чарівна наша Україна, – говорить Віталій.

#Україна_тримається_на_наших_плечах

20 тыс.Валентина Мазуренко, Жанна Зотова и ещё 20 тыс.

Комментарии: 270

Поделились: 793

Нравится

Комментировать

Поделиться