До служби в армії працював педіатром та очолював відділ охорони здоров’я Первомайської райдержадміністрації (сьогодні це місто Златопіль)
Після децентралізації приєднався до команди Біляївської громади. Початок повномасштабної війни провів у рідному місті, вирішуючи робочі питання, зокрема внутрішньо переміщених осіб. А у червні 2023 року отримав лист з військкомату із проханням оновити особисті дані.
- Прийшов, а мені кажуть, що я потрібен країні, – згадує у нашій розмові. – Пояснюю: "Ви ж розумієте, що я – педіатр. Тобто дитячий лікар. У мене пацієнти до 18 років". Відповідь: "Так там всі, як діти!" І, дійсно, тут до мене почали приходити великі, бородаті, іноді злі діти (посміхається. – О.М.). Тому я майже нічого не втратив. Призвали мене на день народження, тому мені дуже зручно рахувати, скільки я в армії.
- А яким для вас був початок повномасштабної війни?
- Я був удома. Зранку 24 лютого ми прийшли на роботу. Працювали. Перші дні, навіть тижні, чули поодинокі вибухи десь з Балаклії та Лозової, але в нашому місті нічого важкого та страшного не було. Хоча люди нервували, у магазинах були черги, запровадили комендантську годину. Звісно, наша Біляївська громада одразу була задіяна у прийнятті внутрішніх переселенців - шукали їм домівки, одяг, їжу. Допомагали.
- Коли вас мобілізували, ви одразу потрапили до "Хартії"?
- Так. Взагалі після дводенної ВЛК мене привезли до Харкова, де сказали, що їм потрібні не педіатри, а хірурги та анестезіологи. Тож відправили на Дніпро. Мовляв, там беруть усіх. Тут вже й оформили до "Хартії". Нас того дня прибуло дев'ять офіцерів (я на той час був молодшим лейтенантом медичної служби). То ми почали опановувати військову справу і налагоджувати медичну роботу.
Після Дніпра був полігон. Там вже проходило формування окремих підрозділів. Тоді у першому батальйоні не було лікаря, то мене забрали їм на допомогу. Я був такою "паличкою-виручалочкою": огляди, тиск, температура, лікування, якщо треба - направлення до лікарні, а також перевірка та контроль дотримання санітарних норм. Потім командування знайшло приміщення у найближчому селі - колишню дільничну лікарню. Нам під медроту віддали гарне крило, то ми облаштували ППД. Плюс, організували щось на кшталт стаціонару, де хлопці з травмами могли відлежатися тиждень-два та повернутися до своїх підрозділів.
Наприкінці листопада бригада вирушила на Донбас до Серебрянського лісництва. Там у селі нас розмістили в хатах. Ми виконували евакуаційну функцію. У нас було чотири екіпажі. П'ятий - резервний. Далі вже знайшли місце в самому лісі, де відкрили стабілізаційний пункт.
- Яка евакуація з того часу вам запам'яталася найбільше?
- Найперша. Ми тільки заступили на чергування. На той час у машинах проводили добу. Це був грудень, то трохи зимно. І тут надходить повідомлення, що є поранений, якого треба довести з Лиману до Слов'янська. На стабіку йому все зробили. Ми його забрали, погрузили, повезли. Я з ним весь час спілкувався: що, де, як почуваєшся? Ми їхали вперше. Темно. Але довезли – все нормально.
- Як ви працювали вже на стабпункті?
- Я більше був напохваті у хірурга: швидко донести, покласти, набрати, вколоти, обробити поранення, поставити катетер, написати форму (на той час 100, зараз вже 001).
- А як емоційно? Страшно?
- Я така людина, яка на такі речі не реагує якимось емоційним сплеском. Я роблю все від мене залежне, щоб людина далі жила. Звичайно, розумію, що не є терапевтом відділення, щоб вона у мене десять чи двадцять днів лежала. Тут і зараз треба провести необхідний обсяг лікарських маніпуляцій та ввести потрібний об’єм саме тих препаратів, які допоможуть, і евакуювати на наступний етап для подальшого лікування.
Повне інтерв'ю по посиланню: https://censor.net/ua/resonance/3567679/interv-yu-z-medykom-na-pozyvnyyi-baz-pro-nadannya-dopomogy-na-fronti
Немає коментарів:
Дописати коментар