"Єті", танкіст

 Про «Єті» російські окупанти чули, але ніколи його не бачили… Він був останнім, із ким багатьом загарбникам довелося зустрітися в бою й відправитися в пекло…

«Єті» – вправний танкіст і навідник машини, який феноменально продемонстрував свої вміння у боях з російськими окупантами на Херсонщині з початком повномасштабного вторгнення ворога. Він боронить Україну від агресора в лавах бригади морської піхоти.

Його екіпаж успішно зачистив кілька населених пунктів від путінських військових злочинців. До того ж, у танковій дуелі Андрій з побратимами знищили чимало одиниць ворожої бронетехніки. Від влучних пострілів нашого екіпажу російські вантажівки, бойові машини десанту та бронетранспортери, горіли немов сухе сіно…

«Ми обов’язково переможемо у цій народній війні! Ворог несе нищівні втрати. Вони будуть тільки збільшуватися. Вірю й все зроблю для нашої перемоги!» – стверджує український танкіст.

https://www.facebook.com/100064727737034/posts/357563553077900/?d=n

ВМС ЗС України

18 тыс.18 тыс.

Комментарии: 342

Поделились: 486

Нравится

Комментировать

Поделиться

Танкісти 92 ОМБр

 «Поки ремонтували танк, який забрали у росіян, привезли й інші трофейні машини. Ми тоді жартували, що у нас із росією свій «лендліз», – посміхаються танкісти 92 ОМБр, розповідаючи про свої бойові будні.

У першу добу повномасштабного вторгнення росії Євген, Кирило та Богдан виїхали у напрямку Чугуєва. Завданням їхнього екіпажу було прикриття переміщення піхоти. А вже наступного дня командир дав наказ висуватися на оборону Харкова.

– Приїхав «Маестро»: «Бачу, хлопці, ви втомилися, невиспані. Ну, нічого, поб’ємо росіян і виспитеся», – розповідає Євген. – Ми перевірили техніку, встигли дозаправити танк, перевірити мастила і рідини, й одразу виїхали на кільцеву Харкова.

– Відпочити не вийшло, – підхоплює розмову Богдан. – З часом потихеньку почали рухатися вперед, відтісняти противника.

Під час штурму Малої Рогані танкістам було поставлене бойове завдання – прикривати фланг підрозділу.

– Ми були «глядачами у першому ряду» – бачили, як працювала техніка та авіація ворога, наша артилерія, чули стрільбу. Навіть намагалися вразити ворожі гелікоптери, але відстань була занадто велика, – згадують танкісти. – Потім був виїзд на штурм Старого Салтова, де ми зустрілися з Т-72-Б3М фактично «лоб в лоб», між нами було до 200 метрів. Зосередженим вогнем змусили його відступити, пошкодили масляний бак. Коли ворожий танк почав відкочуватися, піхота допрацювала по ньому з джавеліна. Танк зупинився, екіпаж втік.

Танкісти отримали наказ евакуювати пошкоджену техніку противника. Вивезти Т-72-Б3М планували вночі, щоб залишитися непоміченими, однак не так сталося, як гадалося, і спецоперацію довелося розпочати вранці. Вже під щільним ворожим обстрілом.

– На світанку росіяни підняли «орлана», і майже одразу по нас почала працювати «нона» – прильоти лунали все ближче й ближче… Зрештою, після вибуху на відстані 15 метрів ми втекли до підвалу найближчого дачного будинку. Доповіли, що ми в укритті, в безпеці. А потім пішли забирати танк. Вірніше, полетіли, – говорить Євген. – Хлопці блискавично підготували його до евакуації. 5 хвилин – і танку вже не було. Коли ми тягнули його зі Старого Салтова, почався потужний обстріл. Йдемо на спуск – нас гатить артилерія, на підйом – «вертушки». Добре, що вони такі собі «фахівці», тож ми обійшлися контузією. Танк успішно вивезли і відремонтували.

– Тепер він на службі у ЗСУ, – додає Богдан.

Сергій, танкіст

 «Коли я був маленьким, дід з бабою багато розповідали про Другу світову. Що вони робили, як жили. І я завжди думав: «Пощастило ж людям застати такі часи, зробити свій внесок у перемогу. От було б класно, якби я спромігся на щось подібне». Домріявся... Але ні про що не жалкую! Ми вже перемогли. Україна однозначно визнана світом, а росія заблокована. І це вже не зміниться», – упевнений Герой України, танкіст Сергій Пономаренко на псевдо «34».

До 2014 року Сергій не мав жодного стосунку до військової справи. Працював менеджером у сфері логістики, а перед самим початком російської агресії – керуючим магазину. Втім, коли почалася війна, одразу пішов до військкомату.

Після демобілізації у 2015 році Сергій повернувся додому, до цивільної роботи. Потім працював у військовому комісаріаті. Незадовго до повномасштабного вторгнення росії звільнився з лав Збройних Сил України. Як виявилося, ненадовго.

– Я очікував нападу. Ще на початку лютого зв’язався з побратимами, з якими воював на Донбасі. Я був упевнений, що росіяни одразу вимкнуть зв'язок по всій країні, тому ми заздалегідь прописали маршрути висування, години і місця зустрічі, – згадує він. – Зв'язок не вимкнули, а повномасштабне вторгнення відбулося. 24 лютого я закрив усі нагальні справи на роботі, 25-го виїхав, а 26-го вже був у 3-й ОТБр.

Ці кілька місяців, за словами Сергія, промайнули, як один довгий день. Сон по 2-3 години на добу, кілька виїздів щодня, постійні бої. Аналізуючи цей період, він зауважує: наш ворог підлий і підступний, не зупиняється ні перед чим.

– Ця війна нагадує партію в шахи між розумною людиною і клінічним ідіотом. І всі ніби розуміють, що розумний переможе, але є нюанс – у розумного 16 фігур на полі, а в ідіота – 160. Разом із тим, вже усі зрозуміли, що їхнє «потужне військо» – міф. Друга армія світу?! Та вас прості менеджери б’ють, як мух на підвіконні! – говорить Сергій.

За словами командира, в його підрозділі усі бійці мотивовані і завзяті, навіть ті, хто до кінця лютого не мав жодного бойового досвіду. Кожен готовий битися і захищати свою землю.

– Про такий колектив можна тільки мріяти. Коли готуємося до виїзду і я визначаю екіпажі, які будуть виїжджати, хлопці навіть ображаються: «А чому знову вони, вони минулого разу їздили, тепер давайте ми поїдемо». Це дуже класно. З такими людьми хочеться працювати, – говорить Сергій. – Знаю багато мобілізованих хлопців, які дадуть фору кадровим військовим.

У командира, до речі, є правило, якому він не зраджує з 2014 року – не відпускати хлопців самих на завдання.

– Якщо виїзд потрібно робити однією машиною, їду я. Якщо більше, ніж однією – я і ще хтось. Розумієте, якщо відправляєш бійців, а сам лишаєшся, ти сієш зерно сумніву: наскільки ж це небезпечно, якщо він сам не хоче їхати, а нас посилає, – пояснює Сергій.

За цей час підрозділ Сергія Пономаренка взяв участь у багатьох боях. Один з епізодів, який закарбувався в пам’яті, – коли ворог підбив танк з його екіпажем.

– Я навіть не думав, що при швидкості польоту снаряду близько 850 м/с ти його так чітко бачиш і супроводжуєш очима весь його шлях. В останній момент згадав, що потрібно відкрити люки, щоб не здетонувало БК. Все, що я встиг зробити, доки супроводжував цей снаряд поглядом – підняти руку і відкрити люк. Далі – влучання. Але все закінчилося нормально. Екіпаж евакуювався, а механік-водій, перш ніж вискочити з танку, увімкнув задню передачу. Ми відбігли назад, дочекалися, доки наш танк від’їде назад, сіли на нього. В результаті нам не тільки вдалося вивезти свій танк, а й дотягнути інший, з підбитим двигуном. Ще й важкого 300-го зуміли забрати, – розповідає командир.

Після запитання про життєві орієнтири, які допомагають йому витримати важкі випробування, Сергій Пономаренко на мить замислюється. – Мій старший брат помер, коли йому було два роки, і я завжди розумів, якою болючою була ця втрата для батьків, – зізнається він. – Мати часто казала: «Ти в нас лишився один, тому дуже хочеться, щоб своє життя ти прожив правильно». І це відчуття, що потрібно жити за двох, тримає мене і підштовхує.

Про свою особисту мотивацію до Перемоги Сергій Пономаренко говорить коротко: «Троє дітей».

– Я дуже не хотів, щоб наші діти бачили війну. І розповідати їм про неї теж не дуже хочу, – зауважує він. – Єдине, що сказав би: вчіть історію, тому що часи змінюються, а наш ворог з давніх часів – ні. І якщо так складеться, що ця війна не закінчиться розпадом росії, гадаю, через 50-100 років ми знову повернемося на це саме коло. Вони не можуть по-іншому. У них на підсвідомому рівні закладено, що треба не розвивати своє, а забирати чуже. Тому маємо зробити все можливе, аби цього не трапилося знову.

#Україна_тримається_на_наших_плечах

Олександр, танкіст

 «20 серпня моєму сину виповниться 9 років. Через війну я не можу бути поруч з ним», – розповідає свою історію 36-річний танкіст Олександр на псевдо «Барс».

Військовий родом з Черкащини. Каже, що для нього війна розпочалася ще з 2014 року. Тоді він втратив товариша дитинства і кума.

– Це було важко прийняти, бо в час, коли лише бери і будуй, кохай та твори, на Донбасі горить земля. Тисячоліттями москалі знущаються над нашою нацією. Тільки в часи Голодомору росія знищила понад 10 мільйонів українців, – зауважує «Барс». – Все йшло до того, що рано чи пізно ворог захоче захопити всю Україну. І після повномасштабного вторгнення стало зрозуміло, що час вирішальної битви настав.

Війна застала Олександра у Новій Каховці Херсонської області, де він працював на будівництві. Отримавши повістку, пішов до військкомату, потрапив до танкового підрозділу. Має досвід, слухняну та надійну техніку, злагоджену команду.

Олександр підкреслює, що те, як «розмовляють» танки – це своєрідне мистецтво. І він щодня вдосконалює свої уміння, щоб вимести ворога з рідної України.

– Можливо, воно й краще, що все зараз почалося, що моя дитина не братиме участь у війні, – говорить «Барс». – Дасть Бог, наступні покоління війна омине. Нам випала надскладна і відповідальна місія зупинити росіян, тому ми боротимемося до переможного кінця.

Олександр не очікував, що світ так потужно підтримає Україну.

– Ми гадали, що залишимось наодинці. Але дуже вдячні іноземним друзям за надану зброю та підтримку. Це дуже важливо для нас, – зауважує він. – Ми справді об’єдналися проти підступного ворога. Не можу усвідомити, як спиться тим, хто натискає на кнопки і випускає ракети, розуміючи, що вони влучають у будинки мирних людей. Росіяни на сотні поколінь вперед заслужили ворогів!

Наші танкісти, за словами Олександра, налаштовані перемогти до кінця цього року.

– Перше, що зроблю після перемоги – обійму рідних і навідаюся на могилки до тих, кого вже нема, – говорить захисник.

#Україна_тримається_на_наших_плечах