Михайло, фельдшер невідкладної допомоги

 

Михайлу 24 роки, і в команду медиків він зі своїх 20 років пішов одразу після коледжу. Сьогодні він фельдшер невідкладної допомоги в Миколаєві.

Медик згадує, як спочатку вони готувалися до епідемії коронавірусу, а потім почалося повномасштабне вторгнення. 

«Більшість моїх колег після 24 лютого залишилися в Миколаєві. Дехто переїхав жити до лікарні, тому що їхні села окупували росіяни. У мене за весь час не було думок виїхати з міста. Якщо ми, медики, поїдемо, то хто працюватиме?»

В один із перших виїздів, про який згадує Михайло, їх із колегами супроводжували бійці тероборони, бо все було заміноване. Постраждалі підірвалися на міні. Від авто залишився лише двигун. Поряд було тіло хлопця без рук і ніг, тіло іншого — догорало, у третього були важкі травми, четвертий теж не мав рук і ніг. До такого неможливо підготуватися. 

«Страшно буває вночі, коли повітряна тривога, а ти лише повернувся з виклику, підіймаєшся на поверх і думаєш: у той медзаклад вцілили, в інший, а який наступний?»

Михайло, артилерист

 Ще взимку Михайло жив із родиною у Китаї. Дружина викладала англійську мову, він професійно займався фотосправою і переймався хіба тим, що знову продовжили локдаун. Почувши з новин про напад росії, не роздумуючи, повернувся в Україну – захищати рідну землю.

– Тут мій дім, мої батьки, я не міг залишатися на чужині, – говорить боєць 24-ї ОМБр. – У війську потрапив до артилерії – цю спеціалізацію я опанував ще під час строкової служби. Разом зі мною служить багато цікавих людей, у кожного своя історія. Всі ми різні, але мета у нас одна – Перемога!

Після війни Михайло не збирається знову залишати Батьківщину. Навпаки – хоче, щоб додому повернулася дружина, разом із якою мріє подорожувати Україною.

– А поки що маємо побороти ворога. Хотів би сказати усім українцям: доки ми тут, на фронті, ви у безпеці, – наголошує артилерист. – Вірте в Збройні Сили України. Ми тримаємося, йдемо до Перемоги і дуже цінуємо вашу підтримку.

#Україна_тримається_на_наших_плечах