Андрій, "Журналіст"

 За плечима 22-річного Андрія (псевдо «Журналіст») – журналістська практика на «1+1 медіа», робота автоелектриком, строкова служба у підрозділі Повітряних сил ЗСУ. 

Власне, туди йому одразу й запропонували піти, коли почалося повномасштабне вторгнення росії. Однак «Журналіст» вирішив, що не час залишатися у, як він говорить, тиловому Львові. І обрав бойовий підрозділ – 72-гу окрему механізовану бригаду ім. Чорних Запорожців, яка стала на шляху загарбників, що проривалися до Києва.

– На позиції в районі Мощуна на Київщині ми приїхали 5 березня – задля підсилення, – говорить Андрій. – В селі ще залишалася невелика кількість цивільних, ми допомагали їм виїжджати. Важко було… Але бойового настрою ми не втратили, повірте! Будемо захищати своє.

#Україна_тримається_на_наших_плечах

Назар, Андрій, Роман, один позивний на трьох – «Пікап»

 У бійців 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців Назара, Андрія та Романа один позивний на трьох – «Пікап»

«Маленьке уточнення: вони, одружені, «Пікапи», а я, холостий, «Пікапер», – серйозно зауважує Назар. Усі вибухають реготом.

Колективному позивному усього кілька тижнів – його хлопці отримали, коли на волонтерському пікапі приїхали з Івано-Франківська. А от їх міцній дружбі вже багато років. 2015 року разом пішли воювати на Донбас. Повістка спочатку прийшла Андрієві. Вже наступного дня у військкоматі з’явився Роман, наполіг, щоб його відправили служити разом з другом. Потім до них приєднався і Назар. Повернувшись додому, не втратили зв’язок, хоча життя і розкидало друзів. Назара початок повномасштабного вторгнення застав, наприклад, у Німеччині.

– Я за освітою – дизайнер інтер’єрів. Після АТО кілька років жив у Португалії, займався декором. Потім повернувся до України, відкрив свою справу: гіпсові 3D-панелі, арт-бетон, художня штукатурка, барельєфи, навіть пробував виготовляти меблі. Коротше, любе рябе! Вирішив розширяти бізнес, поїхав до Німеччини. 24 лютого ввечері дізнався про напад росії. 25-го я вже був в Україні, де на мене чекали мої побратими. Пікапом ми приїхали з Івано-Франківська до місця дислокації підрозділу, – розповідає Назар.

Вагань – йти воювати чи ні – не було.

– Я дружині, яка побивалася, пояснив так: ти маєш юних братів. Якщо не піду я, Назар, Андрій, інші «стріляні», то підуть вони, – говорить Роман. – Ми, на відміну від них, маємо бойовий досвід. Так, багато що забулося, відійшло на задній план. А от коли 6 березня у Мощуні ми потрапили під сильний обстріл, всі навички враз згадалися. Крім того, з’явився новий досвід. Бо наскільки жорсткого зіткнення я на Сході не бачив.

Пліч-о-пліч друзі пройшли тяжкі бої за Мощун.

– Дали один одному обіцянку: після перемоги відбудуємо капличку, яку вщент знищили кацапи, – говорить Андрій. – В пам'ять про те, що тут відбувалося, та побратимів, які тут полягли.

#Україна_тримається_на_наших_плечах

Андрій, боєць

 

Більшість побратимів, з якими пліч-о-пліч воює львів’янин Андрій, народилися і виросли на Сході України. Поряд з ними, говорить боєць, він остаточно переконався, що наша країна – єдина від Сходу до Заходу.

– Я бачу, як ставляться до мене хлопці – завжди допоможуть, підтримають. Це справжня бойова родина, братерство, яке не має поділу на регіони тощо, адже всі ми – українці, які захищають рідну землю, – упевнений боєць 25-ї ОПДБр.

До повномасштабного вторгнення росії Андрій не мав бойового досвіду, тож на початку служби переймав його у побратимів, які свого часу воювали на Донбасі. Каже, що їх упевненість та сміливість не один раз рятували хлопцям життя.

– Пам’ятаю, як на Харківщині нам довелося виходити з оточення під обстрілами. І авіація по нас била, і танки… Ми вийшли неушкодженими завдяки чітким та злагодженим діям досвідчених бійців, які знали, що робити в таких ситуаціях, – згадує Андрій. – Зі своїми побратимами я буду стояти до кінця, скільки є сил, щоб вибороти Перемогу. Щоб наша вільна і сильна Україна більше не чула вибухів, плачу людей, не бачила кровопролиття.

#Україна_тримається_на_наших_плечах