Сам жартував, що вже не знає, як називати цю яму — укриттям чи могилою.
Телефон іноді заряджав батареями зі збитих російських дронів. Постачання могло не бути по 3–4 дні, а ворог часом підходив на відстань лише 20 метрів.
Так майже рік тримав одну з найнебезпечніших позицій біля Часового Яру піхотинець 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила Сергій Криніцький.
До мобілізації він не мав військового досвіду. Працював у сільському господарстві та на будівництві. Колись після важкої травми місяць перебував у комі, а згодом заробляв на життя розведенням кролів. Удома на нього чекали двоє дітей-підлітків.
Наприкінці 2024 року Сергія мобілізували. Після підготовки він потрапив до 24-ї бригади, а 20 квітня 2025 року разом із двома побратимами зайшов на позицію біля Часового Яру.
Чим глибше копали, тим більше мали шансів пережити черговий удар. Але російські дрони знаходили укриття знову і знову. Після влучань засипану землею позицію доводилося відкопувати майже з нуля.
Один із побратимів загинув ще на початку цієї оборони. Той самий удар контузив Сергія, і він на певний час утратив слух.
На позиції залишилися двоє.
Через постійні атаки дронів провести ротацію було майже неможливо. Відійти вони також не могли: від цього рубежу залежала стійкість сусідніх позицій.
російські військові наступали невеликими групами кожні кілька днів. За даними бригади, Сергій знищив 23 окупантів, ще 6 узяв у полон. Він брав участь у відбитті щонайменше 6 штурмів і не дозволив ворогу прорвати оборону.
Під час однієї атаки до позиції наблизилися 9 російських військових. Двох Сергій знищив у ближньому бою, решту — разом із побратимами.
«Коли доходило до зіткнення, не було думки тікати. Була думка: встояти, втримати позицію і вижити», — згадував він.
Із серпня 2025 року Сергій почав знімати відео на телефон. Хотів показати рідним, через що пройшов, якщо повернеться додому.
На цих записах не було постановочних кадрів чи красивих промов — лише тісний бліндаж, холод, багнюка, виснажені обличчя та короткі хвилини тиші між атаками.
Reuters переглянув 22 такі відео. Іноді телефон працював завдяки батареям, знятим зі збитих російських дронів.
На одному записі Сергій показував пачки цигарок різних марок, знайдені після російських атак, і жартував, що став схожим на колекціонера. На іншому рахував 13 одиниць трофейної зброї, вкритої багнюкою.
Це був його спосіб не втратити себе там, де людина могла тижнями не бачити сонця.
На 326-й день останній побратим Сергія загинув від удару російського дрона. Сергій почув вибух, витягнув товариша до укриття, намагався надати допомогу й наклав турнікет. Але врятувати його вже не вдалося.
«Вранці ви ще разом жартуєте. А до вечора вже кличуть ворота раю», — сказав Сергій у камеру.
Після цього він залишився сам.
Командування наказало залишити позицію, оскільки російські групи наближалися. Сергій востаннє виповз із бліндажа й приєднався до кількох піхотинців неподалік. Там він провів ще майже 3 тижні.
Потім був виснажливий 25-кілометровий шлях до безпечнішого місця. Після майже року під землею кожен кілометр давався надзвичайно важко.
Перед виходом Сергій вивів з ладу все, що залишалося на позиції, аби укриттям не зміг скористатися ворог.
У травні 2026 року старшому солдату Сергію Леонідовичу Криніцькому присвоїли звання Героя України з врученням ордена «Золота Зірка».
Після повернення Сергій почав відвідувати школи й розповідати учням про фронт. Майже через 2 місяці після виходу з позиції його руки все ще тремтіли, а під час розмов він ледь стримував сльози.
Але саме серед дітей він зрозумів, заради чого витримав ті 346 днів:
«Я усвідомив у тих школах, що не даремно захищав нашу землю і цих дітей — щоб вони могли вчитися й бачити чисте небо».
Майже рік Сергій Криніцький дивився в темний вхід бліндажа, щоб українські діти могли піднімати очі до чистого неба 💛🩵
(с) Вадим Дишкант
.
