Майор морської піхоти Олександр Іванов провів у російському полоні 1494 дні.

📖 Оборонець Маріуполя отримав від Джоан Ролінґ авторський примірник «Гаррі Поттера»

Майор морської піхоти Олександр Іванов провів у російському полоні 1494 дні. Там він по пам’яті переказував побратимам усі сім книжок про Гаррі Поттера, допомагаючи їм не втрачати надії.

Після звільнення Джоан Ролінґ передала військовому примірник «Гаррі Поттера і філософського каменя» з автографом та особистим листом, у якому побажала йому здоров’я, щастя і довгого життя.

«Історії про Гаррі Поттера підтримували його та побратимів у місці, гіршому за Азкабан», — зазначили у видавництві.

(С) Борислав Береза. Книжкова жаба. 

346 днів він прожив у бліндажі розміром 3 на 4 метри.

Сам жартував, що вже не знає, як називати цю яму — укриттям чи могилою.

Телефон іноді заряджав батареями зі збитих російських дронів. Постачання могло не бути по 3–4 дні, а ворог часом підходив на відстань лише 20 метрів.

Так майже рік тримав одну з найнебезпечніших позицій біля Часового Яру піхотинець 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила Сергій Криніцький.

До мобілізації він не мав військового досвіду. Працював у сільському господарстві та на будівництві. Колись після важкої травми місяць перебував у комі, а згодом заробляв на життя розведенням кролів. Удома на нього чекали двоє дітей-підлітків.

Наприкінці 2024 року Сергія мобілізували. Після підготовки він потрапив до 24-ї бригади, а 20 квітня 2025 року разом із двома побратимами зайшов на позицію біля Часового Яру.

Чим глибше копали, тим більше мали шансів пережити черговий удар. Але російські дрони знаходили укриття знову і знову. Після влучань засипану землею позицію доводилося відкопувати майже з нуля.

Один із побратимів загинув ще на початку цієї оборони. Той самий удар контузив Сергія, і він на певний час утратив слух.

На позиції залишилися двоє.

Через постійні атаки дронів провести ротацію було майже неможливо. Відійти вони також не могли: від цього рубежу залежала стійкість сусідніх позицій.

російські військові наступали невеликими групами кожні кілька днів. За даними бригади, Сергій знищив 23 окупантів, ще 6 узяв у полон. Він брав участь у відбитті щонайменше 6 штурмів і не дозволив ворогу прорвати оборону.

Під час однієї атаки до позиції наблизилися 9 російських військових. Двох Сергій знищив у ближньому бою, решту — разом із побратимами.

«Коли доходило до зіткнення, не було думки тікати. Була думка: встояти, втримати позицію і вижити», — згадував він.

Із серпня 2025 року Сергій почав знімати відео на телефон. Хотів показати рідним, через що пройшов, якщо повернеться додому.

На цих записах не було постановочних кадрів чи красивих промов — лише тісний бліндаж, холод, багнюка, виснажені обличчя та короткі хвилини тиші між атаками.

Reuters переглянув 22 такі відео. Іноді телефон працював завдяки батареям, знятим зі збитих російських дронів.

На одному записі Сергій показував пачки цигарок різних марок, знайдені після російських атак, і жартував, що став схожим на колекціонера. На іншому рахував 13 одиниць трофейної зброї, вкритої багнюкою.

Це був його спосіб не втратити себе там, де людина могла тижнями не бачити сонця.

На 326-й день останній побратим Сергія загинув від удару російського дрона. Сергій почув вибух, витягнув товариша до укриття, намагався надати допомогу й наклав турнікет. Але врятувати його вже не вдалося.

«Вранці ви ще разом жартуєте. А до вечора вже кличуть ворота раю», — сказав Сергій у камеру.

Після цього він залишився сам.

Командування наказало залишити позицію, оскільки російські групи наближалися. Сергій востаннє виповз із бліндажа й приєднався до кількох піхотинців неподалік. Там він провів ще майже 3 тижні.

Потім був виснажливий 25-кілометровий шлях до безпечнішого місця. Після майже року під землею кожен кілометр давався надзвичайно важко.

Перед виходом Сергій вивів з ладу все, що залишалося на позиції, аби укриттям не зміг скористатися ворог.

У травні 2026 року старшому солдату Сергію Леонідовичу Криніцькому присвоїли звання Героя України з врученням ордена «Золота Зірка».

Після повернення Сергій почав відвідувати школи й розповідати учням про фронт. Майже через 2 місяці після виходу з позиції його руки все ще тремтіли, а під час розмов він ледь стримував сльози.

Але саме серед дітей він зрозумів, заради чого витримав ті 346 днів:

«Я усвідомив у тих школах, що не даремно захищав нашу землю і цих дітей — щоб вони могли вчитися й бачити чисте небо».

Майже рік Сергій Криніцький дивився в темний вхід бліндажа, щоб українські діти могли піднімати очі до чистого неба 💛🩵 

(с) Вадим Дишкант

Не можна забувати. Не можна мовчати.

 Необхідно нагадувати!

Наших Героїв треба повертати залучаючи міжнародних посередників

На Росії системно переслідують "азовців", які виконали наказ президента і здалися в полон в Маріуполі, повірив, що Україна їх незабаром поверне. Так у Ростові рашистиські покидьки засудили ще шістьох полонених із «Азову» та «Айдару» до термінів від 12 до 19 років

Південний окружний військовий суд у Ростові-на-Дону виніс вироки шістьом полоненим військовослужбовцям ЗСУ — 30-річним Тимофію Ващенку та Андрію Жижомі, 33-річному Денису Шеломієнку, 36-річному Сергію Медведєву, 39-річному Артему Станішевському та 52-річному Володимиру Шуліпі. Усі вироки були винесені ще у квітні, повідомила «Медіазона». Дивно, що в Україні через це немає жодної інформаційної хвилі на Єдиному телемарафоні та це питаня не актуалізується нашою владою на Заході з метою тиску.  

Жижому, Шеломієнка, Медведєва та Станішевського судили за статтями про участь у терористичному співтоваристві та проходження навчання з метою здійснення терористичної діяльності.

Тимофія Ващенка — за участь у терористичному співтоваристві через службу в українському батальйоні «Азов».

Військовослужбовця підрозділу «Айдар» Володимира Шуліпу — за участь у діяльності терористичної організації.

Андрія Жижому, Артема Станішевського та Сергія Медведєва засудили до 18 років ув’язнення, Дениса Шеломієнка — до 16 років колонії суворого режиму. Володимиру Шуліпі та Тимофію Ващенку суд призначив відповідно 12 і 19 років колонії суворого режиму.

Наших Героїв треба повертати залучаючи міжнародних посередників та усі можливості. Всіх полонених українців треба повернути. Всіх!

Козак Ведменько

48-річний Віталій Грузинов — уродженець Києва. В Україні Грузинов відомий під псевдонімом Козак Ведменько — він брав участь у Майдані, займався журналістикою та громадською діяльністю, у 2015–2016 роках служив у ЗСУ, а у 2021 році уклав контракт із батальйоном Айдар.

27 лютого 2022 року Грузинов потрапив у полон. У жовтні минулого року російський суд засудив його до 21 року колонії суворого режиму за «терористичними» статтями. Учора йому та іншим полоненим з «Айдару» залишили вироки без змін в апеляції, і Грузинов виступив з останнім словом. «Медіазона» публікує його повністю:

«Суд вважає, що я посягав на конституційний лад РФ, слідство вважає, що я посягав на її Конституцію. Ви серйозно? Мені немає і ніколи не було діла до Конституції РФ. У мене є власна Конституція України! І лише вона з усіх конституцій світу мене цікавить. І якщо слідство вважає, що у них діють конституційні принципи змінюваності влади, поділу влади — то будь ласка! Живіть у цьому світі! А я тут до чого?!

Мені скажуть, що йдеться про територіальну цілісність. Так я її визнаю в міжнародно визнаних кордонах. У тих кордонах, які визнають світові лідери — Сі Цзіньпін, Дональд Трамп, Олександр Лукашенко та багато інших. Чому ви пробачаєте їм незгоду з вашою версією кордонів, а мені… а мені за це 20 років! Образливо до сліз.

Не тих сліз, коли ламали кінцівки, вибивали зуби під час катувань у Донецьку із застосуванням струму та голодуванням, а через особливості обвинувачення.

Суд вважає мене терористом, націоналістом, ненависником усього російського. Я не мазохіст, у мене немає ненависті до самого себе. Я росіянин за походженням! Але не громадянин Росії. Я громадянин багатонаціональної України. І так само вважаю себе рівним представникам усіх інших народів. Не молодшим братом, а рівним!

Я — терорист, стверджує суд. Кого я брав у заручники? Де я закладав бомбу? Коли і кого я шантажував під дулом зброї, залякував? Таких дій мені не інкримінують. Без будь-яких підстав оголосили терористом. То хоча б пояснили як слід. Мені здалося, що прокурор, коли виголошував обвинувальну промову, а суддя — обвинувальний вирок, були більшими невільниками, ніж ми. Принаймні хочеться думати про людей краще, ніж вони є насправді.

Адже справді, давайте подумаємо: мене звинуватили у навчанні тероризму за проходження служби за мобілізацією у 2015 році. Ні до «Айдару», ні до Азов, ні до батальйону «Донбас» моя військова частина не належала і не належить. Мене просто мобілізували, а через рік і чотири місяці демобілізували. Походив у формі зі зброєю. І вже тоді я планував «терористичну діяльність»? Ви серйозно?!

І на завершення. Трохи інсайдерської інформації. Сподіваюся, мене за це не оштрафують. Коли захисниця ознайомилася з моїм останнім словом після вироку — 20 років колонії суворого режиму, вона повідомила, що мені можуть дати більше. Я їй кажу: невже хтось вважає, що українець може прожити 20 років у російській колонії?

Можливо, ці публічні суди для нас — остання можливість відносно вільно висловити свою правду. А в чому сила? Сила — у правді! Ось у чому полягає справжня сила. У правоті! І перед найголовнішим судом я спокійний».

(С) Фото і текст: «Медіазона».

водійка Олена Тарасенко

Це пост про Людину, яка врятувала безліч людей на ТОТ. І якій ми, особисто кожен з «Хуманіті», вдячні нескінченно. Запамʼятайте це імʼя, як імʼя героїні - водійка Олена Тарасенко.

- Розумієте, все вибухає, навколо пекло, ми сідаємо до неї в автобус, а там стоїть… ваза з квітами. Це останнє, що ми могли уявити собі, квіти серед вогню. І квіти та її сила примушували нас вірити у спасіння.

Так нам розповідали про Олену врятовані, ховаючи сльози.

Олена Тарасенко в Херсоні до повномасштабної війни працювала водійкою, керувала тролейбусом. Після окупації росіянами, ризикуючи життям, але не совістю, вивозила людей на підконтрольну Україні територію. Сідала в автобус і просто робила це за покликом серця. На зворотному шляху Олена привозила ліки, продукти, засоби гігієни. Ви маєте розуміти - там не було нічого, і її посилки життя просто рятували людей.

Жінка чудово усвідомлювала, що кожен рейс може бути останнім. Просто не могла інакше.

У вересні 2022 року російські військові прийшли до неї додому, викрали та кинули до катівні.

В крихітному приміщенні в якому і одній людині не було місця, тіснилися жінки.
У камерах люди спали на старих шинелях, замість туалету - стара пʼятилітрова пляшка. Годували раз на день і то не завжли - недоїдками. Але найжахливішим було чути крики полонених, яких катували.

Окупанти звинувачували жінку у допомозі ЗСУ та вимагали видати патріотів. Їй приписували, що вона наводчиця. І хоча Олена вивозила жінок і дітей, росіяни катували її, вибиваючи неіснуючі зізнання.
Її прив’язували до металевого стільця, під’єднували дроти до рук і били електричними розрядами за кожну «неправильну» відповідь. Але навіть після цього Олена не зламалася.
Найважчим для неї був психологічний терор. Полонених залякували, погрожували життями їхніх рідним, намагалися знищити морально.

30 вересня Олену несподівано викинули з камери. Вона повернулась виснаженою, але живою.

Після деокупації Херсона продовжила допомагати людям і залишилася у рідному місті, яке щодня перебуває під російськими обстрілами. Олена не покинула волонтерську діяльність попри все.

… Позавчора ми побачили повідомлення, що російські війська вкотре обстріляли Херсон, під удар потрапив автомобіль Олени Тарасенко. 

Волонтерка отримала тяжкі уламкові поранення, зараз вона в комі.

Лікарі борються за її життя, попереду — складне лікування та реабілітація.

Вона дуже допомагала нам і допомагала окупованим рятуватися.
Близькі збирають Олені на лікування.

Портрет Олени з видання «Вгору». Скріни переписок -  з наших особистих. (С) Ester

Захищаючи Україну, загинув 23-річний британський спецпризначенець Ейртон Редферн

Чоловік загинув у Донецькій області 9 травня в боях проти російської армії.

Мати Ейртона розповіла, що її син через кілька днів мав отримати нагороду за хоробрість за врятоване життя.

МЗС Британії заявило, що підтримує родину загиблого військового і перебуває в контакті з українською владою.

Відомо, що у 17 років хлопець вступив на службу до Королівських ВПС. Після цього він виїхав за кордон. А в 2025 році він приєднався до спеціалізованого підрозділу, який воював на боці України.

Вічна пам'ять Герою!