Наших Героїв треба повертати залучаючи міжнародних посередників

На Росії системно переслідують "азовців", які виконали наказ президента і здалися в полон в Маріуполі, повірив, що Україна їх незабаром поверне. Так у Ростові рашистиські покидьки засудили ще шістьох полонених із «Азову» та «Айдару» до термінів від 12 до 19 років

Південний окружний військовий суд у Ростові-на-Дону виніс вироки шістьом полоненим військовослужбовцям ЗСУ — 30-річним Тимофію Ващенку та Андрію Жижомі, 33-річному Денису Шеломієнку, 36-річному Сергію Медведєву, 39-річному Артему Станішевському та 52-річному Володимиру Шуліпі. Усі вироки були винесені ще у квітні, повідомила «Медіазона». Дивно, що в Україні через це немає жодної інформаційної хвилі на Єдиному телемарафоні та це питаня не актуалізується нашою владою на Заході з метою тиску.  

Жижому, Шеломієнка, Медведєва та Станішевського судили за статтями про участь у терористичному співтоваристві та проходження навчання з метою здійснення терористичної діяльності.

Тимофія Ващенка — за участь у терористичному співтоваристві через службу в українському батальйоні «Азов».

Військовослужбовця підрозділу «Айдар» Володимира Шуліпу — за участь у діяльності терористичної організації.

Андрія Жижому, Артема Станішевського та Сергія Медведєва засудили до 18 років ув’язнення, Дениса Шеломієнка — до 16 років колонії суворого режиму. Володимиру Шуліпі та Тимофію Ващенку суд призначив відповідно 12 і 19 років колонії суворого режиму.

Наших Героїв треба повертати залучаючи міжнародних посередників та усі можливості. Всіх полонених українців треба повернути. Всіх!

Козак Ведменько

48-річний Віталій Грузинов — уродженець Києва. В Україні Грузинов відомий під псевдонімом Козак Ведменько — він брав участь у Майдані, займався журналістикою та громадською діяльністю, у 2015–2016 роках служив у ЗСУ, а у 2021 році уклав контракт із батальйоном Айдар.

27 лютого 2022 року Грузинов потрапив у полон. У жовтні минулого року російський суд засудив його до 21 року колонії суворого режиму за «терористичними» статтями. Учора йому та іншим полоненим з «Айдару» залишили вироки без змін в апеляції, і Грузинов виступив з останнім словом. «Медіазона» публікує його повністю:

«Суд вважає, що я посягав на конституційний лад РФ, слідство вважає, що я посягав на її Конституцію. Ви серйозно? Мені немає і ніколи не було діла до Конституції РФ. У мене є власна Конституція України! І лише вона з усіх конституцій світу мене цікавить. І якщо слідство вважає, що у них діють конституційні принципи змінюваності влади, поділу влади — то будь ласка! Живіть у цьому світі! А я тут до чого?!

Мені скажуть, що йдеться про територіальну цілісність. Так я її визнаю в міжнародно визнаних кордонах. У тих кордонах, які визнають світові лідери — Сі Цзіньпін, Дональд Трамп, Олександр Лукашенко та багато інших. Чому ви пробачаєте їм незгоду з вашою версією кордонів, а мені… а мені за це 20 років! Образливо до сліз.

Не тих сліз, коли ламали кінцівки, вибивали зуби під час катувань у Донецьку із застосуванням струму та голодуванням, а через особливості обвинувачення.

Суд вважає мене терористом, націоналістом, ненависником усього російського. Я не мазохіст, у мене немає ненависті до самого себе. Я росіянин за походженням! Але не громадянин Росії. Я громадянин багатонаціональної України. І так само вважаю себе рівним представникам усіх інших народів. Не молодшим братом, а рівним!

Я — терорист, стверджує суд. Кого я брав у заручники? Де я закладав бомбу? Коли і кого я шантажував під дулом зброї, залякував? Таких дій мені не інкримінують. Без будь-яких підстав оголосили терористом. То хоча б пояснили як слід. Мені здалося, що прокурор, коли виголошував обвинувальну промову, а суддя — обвинувальний вирок, були більшими невільниками, ніж ми. Принаймні хочеться думати про людей краще, ніж вони є насправді.

Адже справді, давайте подумаємо: мене звинуватили у навчанні тероризму за проходження служби за мобілізацією у 2015 році. Ні до «Айдару», ні до Азов, ні до батальйону «Донбас» моя військова частина не належала і не належить. Мене просто мобілізували, а через рік і чотири місяці демобілізували. Походив у формі зі зброєю. І вже тоді я планував «терористичну діяльність»? Ви серйозно?!

І на завершення. Трохи інсайдерської інформації. Сподіваюся, мене за це не оштрафують. Коли захисниця ознайомилася з моїм останнім словом після вироку — 20 років колонії суворого режиму, вона повідомила, що мені можуть дати більше. Я їй кажу: невже хтось вважає, що українець може прожити 20 років у російській колонії?

Можливо, ці публічні суди для нас — остання можливість відносно вільно висловити свою правду. А в чому сила? Сила — у правді! Ось у чому полягає справжня сила. У правоті! І перед найголовнішим судом я спокійний».

(С) Фото і текст: «Медіазона».

водійка Олена Тарасенко

Це пост про Людину, яка врятувала безліч людей на ТОТ. І якій ми, особисто кожен з «Хуманіті», вдячні нескінченно. Запамʼятайте це імʼя, як імʼя героїні - водійка Олена Тарасенко.

- Розумієте, все вибухає, навколо пекло, ми сідаємо до неї в автобус, а там стоїть… ваза з квітами. Це останнє, що ми могли уявити собі, квіти серед вогню. І квіти та її сила примушували нас вірити у спасіння.

Так нам розповідали про Олену врятовані, ховаючи сльози.

Олена Тарасенко в Херсоні до повномасштабної війни працювала водійкою, керувала тролейбусом. Після окупації росіянами, ризикуючи життям, але не совістю, вивозила людей на підконтрольну Україні територію. Сідала в автобус і просто робила це за покликом серця. На зворотному шляху Олена привозила ліки, продукти, засоби гігієни. Ви маєте розуміти - там не було нічого, і її посилки життя просто рятували людей.

Жінка чудово усвідомлювала, що кожен рейс може бути останнім. Просто не могла інакше.

У вересні 2022 року російські військові прийшли до неї додому, викрали та кинули до катівні.

В крихітному приміщенні в якому і одній людині не було місця, тіснилися жінки.
У камерах люди спали на старих шинелях, замість туалету - стара пʼятилітрова пляшка. Годували раз на день і то не завжли - недоїдками. Але найжахливішим було чути крики полонених, яких катували.

Окупанти звинувачували жінку у допомозі ЗСУ та вимагали видати патріотів. Їй приписували, що вона наводчиця. І хоча Олена вивозила жінок і дітей, росіяни катували її, вибиваючи неіснуючі зізнання.
Її прив’язували до металевого стільця, під’єднували дроти до рук і били електричними розрядами за кожну «неправильну» відповідь. Але навіть після цього Олена не зламалася.
Найважчим для неї був психологічний терор. Полонених залякували, погрожували життями їхніх рідним, намагалися знищити морально.

30 вересня Олену несподівано викинули з камери. Вона повернулась виснаженою, але живою.

Після деокупації Херсона продовжила допомагати людям і залишилася у рідному місті, яке щодня перебуває під російськими обстрілами. Олена не покинула волонтерську діяльність попри все.

… Позавчора ми побачили повідомлення, що російські війська вкотре обстріляли Херсон, під удар потрапив автомобіль Олени Тарасенко. 

Волонтерка отримала тяжкі уламкові поранення, зараз вона в комі.

Лікарі борються за її життя, попереду — складне лікування та реабілітація.

Вона дуже допомагала нам і допомагала окупованим рятуватися.
Близькі збирають Олені на лікування.

Портрет Олени з видання «Вгору». Скріни переписок -  з наших особистих. (С) Ester

Захищаючи Україну, загинув 23-річний британський спецпризначенець Ейртон Редферн

Чоловік загинув у Донецькій області 9 травня в боях проти російської армії.

Мати Ейртона розповіла, що її син через кілька днів мав отримати нагороду за хоробрість за врятоване життя.

МЗС Британії заявило, що підтримує родину загиблого військового і перебуває в контакті з українською владою.

Відомо, що у 17 років хлопець вступив на службу до Королівських ВПС. Після цього він виїхав за кордон. А в 2025 році він приєднався до спеціалізованого підрозділу, який воював на боці України.

Вічна пам'ять Герою!

НАШІ В МЕДИЦИНІ🎓Кирило Сидоров,

✨Яскравий, неординарний, завжди усміхнений – він привертав увагу з першого погляду. Вчився «на лайті», віддаючи перевагу сцені коледжу, на якій блистав упродовж усього навчання. Здавалося, він створений для аплодисментів, а не для суворих буднів медика. Проте життя розставило свої акценти.

НАШІ В МЕДИЦИНІ

🎓Кирило Сидоров, випуск-2016, медсестринське відділення

⛑️Санітарний інструктор батальйону у бригаді спеціального призначення.

🏁Точка відліку:

Пам’ятаю, мені було років 14, і я зовсім не знав, ким хочу бути. Вибір був простий: або спробувати себе в медицині, або ще три роки сидіти в школі й робити вигляд, що ось-ось визначусь із життям. Школу я не дуже любив – забагато загальної інформації й замало того, що можна реально застосувати. Тому вступ до коледжу здавався правильним рішенням: цікаві знання, більше практики, менше зайвого.

Щоправда, перший рік виявився майже тією ж школою – сюрприз. Але згодом почалась профільна частина навчання, і тут уже стало по-справжньому цікаво.

⚖️Про реальність та очікування:

Після випуску я одразу пішов працювати за фахом і витримав приблизно три роки. Потім були фітнес-тренерство, масаж, продажі, ІТ-дизайн – життя явно не хотіло, щоб я нудьгував. А далі почалась війна, і я з перших днів пішов туди, де мої знання та навички могли бути справді потрібними.

Чи повернусь колись у цивільну медицину – поки не знаю. Але зараз, працюючи в евакуаційній ланці, часто стаю одним із перших, хто бачить пораненого, надає допомогу, стабілізує його стан і просто підтримує поруч. Коли знаєш, що зробив усе правильно, по протоколу, і людина завдяки цьому продовжує жити – це відчуття складно з чимось порівняти.

🛡️Про точку опори:

Побратими. Їхня сміливість, внутрішня сила і той моральний вибір, який вони зробили: захищати своє. А ще дуже надихає природа і тварини. Навіть у найтемніші часи щось гарненьке й живе поруч нагадує, заради чого все це.

⚙️Про виклики:

Якщо для кур’єра найгірше – не вкластися в час доставки, то для мене найстрашніше – не встигнути дістатись до пораненого. Не встигнути зробити навіть перший крок, не дати людині шанс боротися далі. Це те, що справді важко.

🎡Про коледж:

Коледж для мене зараз – це спогад про дуже світлий і майже безтурботний час. Так, були екзамени, практика, недоспані ночі й конспекти, дописані за п’ять хвилин до пари. Але були й тістечка з кавою в буфеті, біганина по кабінетах, записочки під час лекцій (цікаво, це ще існує?), раптова відміна занять, сон у гуртожитку і той легендарний зимовий стиль – халат під курткою.

Якщо коротко – суцільний позитив і дуже тепла ностальгія. І, мабуть, саме тоді почався шлях, який привів мене туди, де я зараз.

Що це, війна?

НАШІ У МЕДИЦИНІ

🇺🇦25 лютого – День української жінки. Сьогодні з гордістю згадуємо про наших дівчат, які обрали медицину і залишилися поруч із країною у найскладніший час.

Ольга Кірич

🎓Випуск-2014

⚕️Її шлях у медицину почався просто – з підтримки родини.

З 2014 року Ольга працює у військовому шпиталі.

⚖️Про вибір професії:

«Рідні дуже хотіли, щоб я була медиком, тому не вагаючись обрала медицину».

🥼Про роботу:

«В роботі надихає все, а особливо вдячність поранених. Завдяки своїй роботі я можу висловити безмежну вдячність нашим захисникам».

🚑Про службу на стабілізаційних пунктах:

«Саме на стабіках я відчуваю, наскільки важлива наша робота.

Тут я бачу поранених, які щойно потрапили до нас із самого пекла, і бачу, наскільки для них важлива наша допомога».

✨Про коледж:

«Згадую коледж із вдячністю. Саме завдяки здобутим там знанням і навичкам я допомагаю рятувати життя».

💙💛Ось така вона – українська жінка.

Сильна. Людяна. На своєму місці.

🎬Розпочни свою історію з Дніпровським базовим медичним – стань тим, хто рятує, підтримує і дає надію!