Валерія, помічник анестезіолога

 Неподалік від російського кордону на Сході України травматичний пункт однієї з медичних бригад під обстрілами рятує життя героїв. Більшість медиків добровільно приєдналися до бригади ще на початку повномасштабного вторгнення. Серед них і 21-річна помічниця анестезіолога Валерія.

Валерія живе разом із більше ніж десятком лікарів і медсестер. Через ворожі обстріли команда вже втратила 5 медиків та 2 медичні стабілізаційні пункти. До 24 лютого медкиня працювала в одному з госпіталів на Київщині та звикла бачити травми, але на війні все по-іншому: «Навіть коли змиєш кров, побризкаєш перекисом, завжди є цей запах. Його ніколи не забудеш».

 Валерія працює на найнебезпечніших напрямках фронту, де кожне врятоване життя дається неймовірною хоробрістю самих медиків. 

«У мене найдивовижніша робота в світі. Я захищаю героїв. Вони захищають нас, і я тут, щоб захищати їх — і не дати їм померти».

Дякуємо нашим медикам за врятовані життя наших героїв та щоденну невтомну роботу!

Джерело: BBC

Роман, розвідник

#історії_героїв

Окрім бойових завдань, розвідник Роман має ще одну відповідальну роботу – збирає військові артефакти для шкільного музею. Він показує речі, полишені окупантами на позиціях під час Харківського контрнаступу, і зауважує, що сучасні діти мають достеменно знати, проти кого і за які цінності ведуть боротьбу українці. Власне, саме про ці фундаментальні речі Роман розповідає своїм учням на уроках з предмету «Захист України», який він кілька років викладає у одному з ліцеїв Кропивницького.

Коли повернеться до вчителювання, каже військовослужбовець Першої окремої бригади спецпризначення ім. Івана Богуна, до основної програми курсу обов’язково додасть навчання дітей корисним навичкам, набутим на фронті.
– Навчу їх тому, що знадобиться у цивільному житті, наприклад, у походах. Діти мають знати, як сховатися від дощу, де знайти воду, як зорієнтуватися на місцевості тощо, – пояснює Роман. – Буду розповідати їм про те, як важливо тренуватися, вдосконалювати фізичну форму, вчасно реагувати на те, що відбувається довкола. В умовах війни це конче необхідно. 

Для розвідників, говорить Роман, немає легких завдань, адже спрогнозувати заздалегідь, як будуть розвиватися події, дуже складно.
– Наприклад, одного разу на Херсонщині у нас планувався нескладний, на перший погляд, вихід. Але у якийсь момент нашу групу виявили, по нам відпрацювали «градами», танками, мінометами, навіть авіацією!  В результаті з десяти чоловік дев’ять були контужені, троє ще й з уламковими пораненнями, – розповідає військовий. 

Чимало небезпечних ситуацій виникало і під час Харківського контрнаступу. Тоді підрозділам бригади вдалося зайняти потужні укріпрайони росіян, звільнити населені пункти Нова Гусарівка, Щурівка, Вільхуватка, Байрак, розблокувати трасу на Балаклію та вибити ворога зі стратегічно важливих позицій з символічними назвами «Москва» та «Пітер».
– Це одна з тих операцій, яка колись увійде до підручників історії, – упевнений Роман. – Наприклад, надважким був штурм позицій «Москва». Це було справжнє підземне місто, з облаштованими та укріпленими інженерними спорудами, глибокими окопами. Вибити звідти ворога було дуже складно. Однак коли це вдалося, гнати росіян далі стало значно легше. Вони тікали, отримавши по зубах, і за ними в паніці те ж саме робили й інші. Сподіваюся, цей страх росіяни передаватимуть ще й наступним поколінням. Щоб вони затямили навіки, що на нашу землю сунутися не можна. 

#Україна_тримається_на_наших_плечах

@CinCAFU

Вадим, артрозвідка

 

Родом із Харкова, з 2 вищими освітами та понад 20 роками стажу у сфері видобування корисних копалин і на управлінських посадах та власним успішним бізнесом.

Таким було життя Вадима Мохова до повномасштабної російської агресії. Сьогодні ж він не думає над стратегією виходу його компаній на новий рівень. Щодня він, ризикуючи власним життям, виборює нашу перемогу.

Вадим служить командиром відділення артрозвідки в морській піхоті. Його головне завдання — знайти ціль і забезпечити максимально точне влучання по ній шляхом корегування артвогню. Для успішного виконання завдань потрібно постійно вчитися, тому Вадим вже встиг отримав європейський сертифікат оператора дронів до 25 кг.

«Я бачив села, де залишився лише фундамент, решта знищено вщент. Але то нічого. Впевнений, ми не просто все відбудуємо, а зробимо набагато краще. Залишилася справа за малим — вибити рашистів із нашої землі».

Не маємо сумнівів, що все вдасться!

Джерело: АрміяInform.

#герої

Влас, зв'язківець

 «Влас був більше ніж тіммейтом, майже братом. Він залишався з позитивним настроєм навіть у найтемніші часи», — так згадують про Власа колеги.

Влас Лісний працював доменним координатором, але з початком повномасштабного вторгнення прийняв важливе рішення — приєднатися до лав ЗСУ та боротися за незалежність своєї країни. Так він став зв'язківцем.

«До лав ЗСУ я доєднався тому, що хочу, аби над нашою Україною запанувало мирне небо. Щоб люди, якщо й захочуть виїхати в іншу країну, то з особистої ініціативи, а не через страх за своє життя», — казав сам Влас.

У серпні в нього народилася друга донечка, а у вересні захисника не стало. Разом із 12 іншими військовими він загинув від рук ворога.

Злочинці отримають своє! Вічна слава хоробрим українським воїнам!

Ігор, військовослужбовець

#історії_героїв

Звільнення рідного Куп’янська для Ігоря, військовослужбовця 92-ї ОМБр, стало по-справжньому знаковою подією. Ба більше – він взяв у ньому безпосередню участь. У щойно деокупованому місті він зустрів родичів, друзів та знайомих, які щиро раділи поверненню України та дякували нашим захисникам. А от найріднішу людину побачити йому не судилося – мама Ігоря померла в окупації, так і не дочекавшись сина.

– Це біль, який ніколи не вщухне, – з гіркотою говорить військовий. – Звісно, було багато емоцій, коли місто звільнили. Люди упізнавали мене, підходили, обіймали. Всі зізнавалися, що були у шоці від того, як швидко ми погнали росіян. Мовляв, заснули під прапором окупантів, прокинулися під рідним, українським, і аж дихати легше стало. Більшість людей плакали. А ще були дуже наляканими… Дивлячись на те, що коїли тут загарбники, цей страх можна зрозуміти.

А от чого Ігор не зможе ніколи зрозуміти і пробачити – це співпраці деяких місцевих із ворогами.
– Знаходилися й ті, хто танцював під дудку окупантів. Допомагали росіянам виявляти проукраїнських активістів, родини військовослужбовців, махали російською ганчіркою-триколором. Продалися за банку консерви! – обурюється він. – І що найбільш прикро – серед них є люди, яких я знав з дитинства, і навіть не міг уявити, що вони здатні на зраду. До речі, вони накивали п’ятами разом із росіянами, не залишилися у місті. Натомість, були люди, які мене здивували. У нашому будинку жили етнічні росіяни. Я був упевнений, що вони першими бігтимуть отримувати російські паспорти. Але вони показали себе з неочікуваного боку, дуже підтримували Україну.
Вороги були упевнені, що прийшли на наші землі назавжди, поводилися як господарі. Але щойно зайшли українські війська, поспіхом тікали, кидаючи усе.

– Куп’янчанам вони говорили: от тепер ми будемо нищити місто. Вони втекли на лівий берег Осколу, там закріпилися і били артою по житлових кварталах, – говорить Ігор. – Звідти вони були героями. Але недовго… Ми їх і там дістали. І далі гнатимемо. Росіяни не зрозуміли одного: ніколи завойовник, який приходить на чужу землю, не стає переможцем. Він приречений втікати. А все, що вони зруйнували, ми відбудуємо. Я реаліст, знаю, що буде важко. Але я не боюся: закатаю рукава та й буду працювати, відновлювати своє житло, місто. І так, вважаю, має діяти кожен українець. Бо якщо сидіти та бідкатися, нічого не зміниться на краще.

#Україна_тримається_на_наших_плечах

@CinCAFU

Володимир, військовий, ексголова РДА

 Володимир Гавриш впродовж декількох років очолював Окнянську районну держадміністрацію Одещини. Він віддано служив своїй громаді, а потім вирішив, що має взяти до рук зброю. 

Спочатку у складі 128-го батальйону територіальної оборони, а потім 5-го окремого штурмового полку Володимир захищав Батьківщину та власним внеском наближав нашу перемогу.

Ще нещодавно він збирав гроші на нову автівку для бійців. На жаль, 1 листопада стало відомо про загибель Володимира від рук російських окупантів. 

Вічна пам’ять герою! Слава усім захисникам і захисницям, які щоденно і щонічно боронять нашу Батьківщину до останнього подиху!

Юрій, лікар-травматолог

 

Підвальна операційна і напівзнищена від постійних вибухів та обстрілів лікарня, відрізана від зовнішнього світу, стали домівкою Юрія на довгі пів року окупації Ізюма. Лікар-травматолог залишився єдиним медиком, який міг би проводити операції. 

Допомагав пораненим, приймав пологи. Травмованих приносили родичі або привозили на велосипедах. Коли ворог зайшов до Ізюма, доводилося терпіти перевірки та візити окупантів. Під час евакуації пацієнтів, яку оголосили росіяни, багато лікарів поїхали з міста. Юрій та його колеги залишилися, адже зʼявлялися нові пацієнти, яким потрібна була допомога.

«Ми з колегами, які були тут разом зі мною, часто питали себе: чи недарма тут залишилися, навіщо ризикуємо, чому зараз не разом із родинами? А потім дивилися на пацієнтів, що одужують, і відповідали собі: недарма! Не можна зраджувати свого покликання». 

Не втомимося захоплюватися безстрашності, нескореності українців та відданості своїй справі життя!

Джерело: Reporters.

#герої