Дмитро, вибухотехнік

 Дмитро Ривак був родом зі Львова. Там служив у вибухотехнічній службі Національної поліції України, а у 2014 році пішов добровольцем в АТО. 

Спершу Дмитро служив у батальйоні «Святої Марії», а згодом доєднався до  вибухотехнічних підрозділів МВС.

Дмитра часто запрошували на службу за кордон, але він завжди стояв за Україну. І саме під час виконання завдання на Харківщині, віддано служачи Україні, він загинув.

У Дмитра залишилися дружина та син.

Вічна слава герою, який до останнього захищав Батьківщину!

Дмитро, навідник танка

#історії_героїв

«Побратими – моя друга родина», – боєць 25-ї ОПДБр, навідник танку Дмитро промовляє ці слова, не як загальну, канцелярську фразу. Для нього, сироти, підрозділ дійсно є родиною.

– Для мене сім’я – дуже важливе поняття. Я сам сирота, коли був ще немовлям, батьки загинули в аварії. Виховувала мене бабуся, яка померла 4 роки тому, – розповідає військовий.

У мирному житті Дмитро працював шахтарем у Кривому Розі. Далі – строкова служба, піврічна перерва і знову війна. Повномасштабна. Після призову солдату довелося максимально швидко опановувати танк Т-80. Каже, що раніше вчився танковій справі, але теоретичні знання і їх практичне застосування – різні речі.

– Ти висуваєшся на позицію, бачиш мішень і відкриваєш вогонь. І весь час ризикуєш життям, – говорить Дмитро. – Головне, щоб техніка не підводила. Звісно, добре було б, якби нам надали Т-90, які швидко підіймають заряд, чи круті американські Abrams. Але, чесно кажучи, ми й на танках, які є в наявності, здатні добряче бити ворога. 

Після війни танкіст мріє повернутися додому і одружитися.

– І далі – просто жити. Це, як виявилося, найбільше щастя. А коли з’являться діти, дам їм батьківські імена. Донечку назву Ольгою, сина – Віталіком, – ділиться планами Дмитро. – Упевнений, тато і мама з неба точно вболівають за нашу Перемогу. І Україна переможе!

#Україна_тримається_на_наших_плечах

@CinCAFU

Дмитро – власник СТО

 «Люди стояли на дорозі, ридаючи, благали мене вивезти їх з Чернігова, і я не міг відмовити. В маленький мікроавтобус часом набивалося до п’ятнадцяти душ. Літні люди, жінки, діти… Одного разу навіть 5-місячну крихітку вивозив».

Розповідь про десятки евакуйованих чернігівців Дмитро резюмує фразою: «Нічого особливого я не зробив». Хоча це, звісно, не так.

Дмитро – власник СТО у Чернігові. Коли російські війська вдерлися до України, вирішив, що захищати своє місто, родину і бізнес буде зі зброєю в руках.

– Доки міг бути корисним на СТО, залишався там, адже потрібно було відремонтувати людям машини, на яких вони могли виїхати з міста, – розповідає боєць. – 1 березня пішов до військкомату. Які найтяжчі моменти згадуються? Певно, ніколи не забуду, як колона російської техніки – танки, БТРи – почала прориватися до Количівки. В результаті бою, який тривав кілька годин, колону вдалося зупинити. Ще «яскравими» були поїздки через пішохідний міст, який весь час був під мінометними обстрілами. На той момент основний міст на в’їзді до Чернігова підірвали, тож єдиним шляхом залишався пішохідний.

Саме через цей місток Дмитро вивозив цивільних. І вже потім передавав пасажирів волонтерам, які далі транспортували людей у безпечні місця.

– Я усіх попереджав, що це не «зелений» коридор, безпеку гарантувати я не можу, адже ворог не зважав, що в машині були мирні і продовжував стріляти. Але люди були готові на все, тільки б залишити місто, в якому з кожним днем ставало все пекельніше, – розповідає боєць. – Пам’ятаю, якось їхали полем і через негоду застрягли на дуже небезпечній ділянці, яку треба було швидко проскочити. Тоді всі вийшли, потихеньку розштовхали автомобіль і ми рушили далі. Я страшенно хвилювався, що могли постраждати люди. Моя родина була в Чернігові до останнього. Я не очікував, що такі масштабні бойові дії будуть у самому місті. Спочатку сам умовляв їх не виїжджати, але коли стало дуже небезпечно, то дружина, яка водить машину, забрала дітей і виїхала на захід країни. Зараз уже повернулася додому.

#Україна_тримається_на_наших_плечах