346 днів він прожив у бліндажі розміром 3 на 4 метри.

Сам жартував, що вже не знає, як називати цю яму — укриттям чи могилою.

Телефон іноді заряджав батареями зі збитих російських дронів. Постачання могло не бути по 3–4 дні, а ворог часом підходив на відстань лише 20 метрів.

Так майже рік тримав одну з найнебезпечніших позицій біля Часового Яру піхотинець 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила Сергій Криніцький.

До мобілізації він не мав військового досвіду. Працював у сільському господарстві та на будівництві. Колись після важкої травми місяць перебував у комі, а згодом заробляв на життя розведенням кролів. Удома на нього чекали двоє дітей-підлітків.

Наприкінці 2024 року Сергія мобілізували. Після підготовки він потрапив до 24-ї бригади, а 20 квітня 2025 року разом із двома побратимами зайшов на позицію біля Часового Яру.

Чим глибше копали, тим більше мали шансів пережити черговий удар. Але російські дрони знаходили укриття знову і знову. Після влучань засипану землею позицію доводилося відкопувати майже з нуля.

Один із побратимів загинув ще на початку цієї оборони. Той самий удар контузив Сергія, і він на певний час утратив слух.

На позиції залишилися двоє.

Через постійні атаки дронів провести ротацію було майже неможливо. Відійти вони також не могли: від цього рубежу залежала стійкість сусідніх позицій.

російські військові наступали невеликими групами кожні кілька днів. За даними бригади, Сергій знищив 23 окупантів, ще 6 узяв у полон. Він брав участь у відбитті щонайменше 6 штурмів і не дозволив ворогу прорвати оборону.

Під час однієї атаки до позиції наблизилися 9 російських військових. Двох Сергій знищив у ближньому бою, решту — разом із побратимами.

«Коли доходило до зіткнення, не було думки тікати. Була думка: встояти, втримати позицію і вижити», — згадував він.

Із серпня 2025 року Сергій почав знімати відео на телефон. Хотів показати рідним, через що пройшов, якщо повернеться додому.

На цих записах не було постановочних кадрів чи красивих промов — лише тісний бліндаж, холод, багнюка, виснажені обличчя та короткі хвилини тиші між атаками.

Reuters переглянув 22 такі відео. Іноді телефон працював завдяки батареям, знятим зі збитих російських дронів.

На одному записі Сергій показував пачки цигарок різних марок, знайдені після російських атак, і жартував, що став схожим на колекціонера. На іншому рахував 13 одиниць трофейної зброї, вкритої багнюкою.

Це був його спосіб не втратити себе там, де людина могла тижнями не бачити сонця.

На 326-й день останній побратим Сергія загинув від удару російського дрона. Сергій почув вибух, витягнув товариша до укриття, намагався надати допомогу й наклав турнікет. Але врятувати його вже не вдалося.

«Вранці ви ще разом жартуєте. А до вечора вже кличуть ворота раю», — сказав Сергій у камеру.

Після цього він залишився сам.

Командування наказало залишити позицію, оскільки російські групи наближалися. Сергій востаннє виповз із бліндажа й приєднався до кількох піхотинців неподалік. Там він провів ще майже 3 тижні.

Потім був виснажливий 25-кілометровий шлях до безпечнішого місця. Після майже року під землею кожен кілометр давався надзвичайно важко.

Перед виходом Сергій вивів з ладу все, що залишалося на позиції, аби укриттям не зміг скористатися ворог.

У травні 2026 року старшому солдату Сергію Леонідовичу Криніцькому присвоїли звання Героя України з врученням ордена «Золота Зірка».

Після повернення Сергій почав відвідувати школи й розповідати учням про фронт. Майже через 2 місяці після виходу з позиції його руки все ще тремтіли, а під час розмов він ледь стримував сльози.

Але саме серед дітей він зрозумів, заради чого витримав ті 346 днів:

«Я усвідомив у тих школах, що не даремно захищав нашу землю і цих дітей — щоб вони могли вчитися й бачити чисте небо».

Майже рік Сергій Криніцький дивився в темний вхід бліндажа, щоб українські діти могли піднімати очі до чистого неба 💛🩵 

(с) Вадим Дишкант

Сергій, танкіст

 «Коли я був маленьким, дід з бабою багато розповідали про Другу світову. Що вони робили, як жили. І я завжди думав: «Пощастило ж людям застати такі часи, зробити свій внесок у перемогу. От було б класно, якби я спромігся на щось подібне». Домріявся... Але ні про що не жалкую! Ми вже перемогли. Україна однозначно визнана світом, а росія заблокована. І це вже не зміниться», – упевнений Герой України, танкіст Сергій Пономаренко на псевдо «34».

До 2014 року Сергій не мав жодного стосунку до військової справи. Працював менеджером у сфері логістики, а перед самим початком російської агресії – керуючим магазину. Втім, коли почалася війна, одразу пішов до військкомату.

Після демобілізації у 2015 році Сергій повернувся додому, до цивільної роботи. Потім працював у військовому комісаріаті. Незадовго до повномасштабного вторгнення росії звільнився з лав Збройних Сил України. Як виявилося, ненадовго.

– Я очікував нападу. Ще на початку лютого зв’язався з побратимами, з якими воював на Донбасі. Я був упевнений, що росіяни одразу вимкнуть зв'язок по всій країні, тому ми заздалегідь прописали маршрути висування, години і місця зустрічі, – згадує він. – Зв'язок не вимкнули, а повномасштабне вторгнення відбулося. 24 лютого я закрив усі нагальні справи на роботі, 25-го виїхав, а 26-го вже був у 3-й ОТБр.

Ці кілька місяців, за словами Сергія, промайнули, як один довгий день. Сон по 2-3 години на добу, кілька виїздів щодня, постійні бої. Аналізуючи цей період, він зауважує: наш ворог підлий і підступний, не зупиняється ні перед чим.

– Ця війна нагадує партію в шахи між розумною людиною і клінічним ідіотом. І всі ніби розуміють, що розумний переможе, але є нюанс – у розумного 16 фігур на полі, а в ідіота – 160. Разом із тим, вже усі зрозуміли, що їхнє «потужне військо» – міф. Друга армія світу?! Та вас прості менеджери б’ють, як мух на підвіконні! – говорить Сергій.

За словами командира, в його підрозділі усі бійці мотивовані і завзяті, навіть ті, хто до кінця лютого не мав жодного бойового досвіду. Кожен готовий битися і захищати свою землю.

– Про такий колектив можна тільки мріяти. Коли готуємося до виїзду і я визначаю екіпажі, які будуть виїжджати, хлопці навіть ображаються: «А чому знову вони, вони минулого разу їздили, тепер давайте ми поїдемо». Це дуже класно. З такими людьми хочеться працювати, – говорить Сергій. – Знаю багато мобілізованих хлопців, які дадуть фору кадровим військовим.

У командира, до речі, є правило, якому він не зраджує з 2014 року – не відпускати хлопців самих на завдання.

– Якщо виїзд потрібно робити однією машиною, їду я. Якщо більше, ніж однією – я і ще хтось. Розумієте, якщо відправляєш бійців, а сам лишаєшся, ти сієш зерно сумніву: наскільки ж це небезпечно, якщо він сам не хоче їхати, а нас посилає, – пояснює Сергій.

За цей час підрозділ Сергія Пономаренка взяв участь у багатьох боях. Один з епізодів, який закарбувався в пам’яті, – коли ворог підбив танк з його екіпажем.

– Я навіть не думав, що при швидкості польоту снаряду близько 850 м/с ти його так чітко бачиш і супроводжуєш очима весь його шлях. В останній момент згадав, що потрібно відкрити люки, щоб не здетонувало БК. Все, що я встиг зробити, доки супроводжував цей снаряд поглядом – підняти руку і відкрити люк. Далі – влучання. Але все закінчилося нормально. Екіпаж евакуювався, а механік-водій, перш ніж вискочити з танку, увімкнув задню передачу. Ми відбігли назад, дочекалися, доки наш танк від’їде назад, сіли на нього. В результаті нам не тільки вдалося вивезти свій танк, а й дотягнути інший, з підбитим двигуном. Ще й важкого 300-го зуміли забрати, – розповідає командир.

Після запитання про життєві орієнтири, які допомагають йому витримати важкі випробування, Сергій Пономаренко на мить замислюється. – Мій старший брат помер, коли йому було два роки, і я завжди розумів, якою болючою була ця втрата для батьків, – зізнається він. – Мати часто казала: «Ти в нас лишився один, тому дуже хочеться, щоб своє життя ти прожив правильно». І це відчуття, що потрібно жити за двох, тримає мене і підштовхує.

Про свою особисту мотивацію до Перемоги Сергій Пономаренко говорить коротко: «Троє дітей».

– Я дуже не хотів, щоб наші діти бачили війну. І розповідати їм про неї теж не дуже хочу, – зауважує він. – Єдине, що сказав би: вчіть історію, тому що часи змінюються, а наш ворог з давніх часів – ні. І якщо так складеться, що ця війна не закінчиться розпадом росії, гадаю, через 50-100 років ми знову повернемося на це саме коло. Вони не можуть по-іншому. У них на підсвідомому рівні закладено, що треба не розвивати своє, а забирати чуже. Тому маємо зробити все можливе, аби цього не трапилося знову.

#Україна_тримається_на_наших_плечах