Герої, які рятують життя і дають надію

Вони йдуть крізь вогонь і руїни, щоб врятувати найцінніше - життя. 

Сміливо і мужньо. Завжди перші на місцях прильотів і руйнувань. Попри всю складність і загрозу.

Наші рятувальники вже увійшли в історію, як приклад самопожертви в умовах бойових дій та обстрілів.

Герої, які рятують життя і дають надію

.

Бережіть себе і повертайтесь живими. Україна вдячна вам за все.

Світла пам'ять загиблим рятівникам.

(С) Валерій Залужний 

Від авіаудару загинув Сергій "Борець"

💔

— військовослужбовець з культової світлини перших днів вторгнення, коли він з гранатометом та трьома пострілами до РПГ-7 їхав по мосту в Ірпінь зупиняти росіян на велосипеді

Про загибель повідомив журналіст та військовослужбовець бригади НГУ "Хартія" Юрій Бутусов. За його словами, "Борця" не стало кілька днів тому ⤵

Щирі співчуття рідним, близьким, друзям, бойовим товаришам, які мали щастя у своєму житті йти поруч разом з досконалим Воїном. Слава і честь, Борець, слава і честь…

Бутусов додає, що "Борець" був одним з бійців групи снайперів "Тенгрі" ГУР. Його фото на велосипеді та з гранатометом наперевіс журналіст називає "одним з найепічних кадрів сучасної війни" ⤵

Хаос, паніка, страх, кинуті машини, біженці тікають, але знайшлись ті, хто попри все пішли назустріч смертельній загрозі. Велосипеди та гранатомети проти танків, авіації, балістичних ракет - так це було, і воля, характер, масовий героїзм кращих людей, який рвались у бій, змінили хід битви та хід світової історії на користь України.

📷Воїн-доброволець групи "Тенгрі" Володимир Миронюк (Джон) 

(С) 5️⃣ канал 

Честь усім, хто став на захист України

Є ті, хто віддав життя, щоб Україна залишилася вільною. Хто вперто і віддано боровся до останнього подиху. Чиї імена ми будемо завжди пам'ятати.

Їхня боротьба не закінчилася зі смертю. Бо поки є памʼять - вона допомагає боротися живим.

Честь усім, хто став на захист України і не повернувся додому.
Вічна памʼять Героям🇺🇦

(С) Валерій Залужний 

Майор морської піхоти Олександр Іванов провів у російському полоні 1494 дні.

📖 Оборонець Маріуполя отримав від Джоан Ролінґ авторський примірник «Гаррі Поттера»

Майор морської піхоти Олександр Іванов провів у російському полоні 1494 дні. Там він по пам’яті переказував побратимам усі сім книжок про Гаррі Поттера, допомагаючи їм не втрачати надії.

Після звільнення Джоан Ролінґ передала військовому примірник «Гаррі Поттера і філософського каменя» з автографом та особистим листом, у якому побажала йому здоров’я, щастя і довгого життя.

«Історії про Гаррі Поттера підтримували його та побратимів у місці, гіршому за Азкабан», — зазначили у видавництві.

(С) Борислав Береза. Книжкова жаба. 

346 днів він прожив у бліндажі розміром 3 на 4 метри.

Сам жартував, що вже не знає, як називати цю яму — укриттям чи могилою.

Телефон іноді заряджав батареями зі збитих російських дронів. Постачання могло не бути по 3–4 дні, а ворог часом підходив на відстань лише 20 метрів.

Так майже рік тримав одну з найнебезпечніших позицій біля Часового Яру піхотинець 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила Сергій Криніцький.

До мобілізації він не мав військового досвіду. Працював у сільському господарстві та на будівництві. Колись після важкої травми місяць перебував у комі, а згодом заробляв на життя розведенням кролів. Удома на нього чекали двоє дітей-підлітків.

Наприкінці 2024 року Сергія мобілізували. Після підготовки він потрапив до 24-ї бригади, а 20 квітня 2025 року разом із двома побратимами зайшов на позицію біля Часового Яру.

Чим глибше копали, тим більше мали шансів пережити черговий удар. Але російські дрони знаходили укриття знову і знову. Після влучань засипану землею позицію доводилося відкопувати майже з нуля.

Один із побратимів загинув ще на початку цієї оборони. Той самий удар контузив Сергія, і він на певний час утратив слух.

На позиції залишилися двоє.

Через постійні атаки дронів провести ротацію було майже неможливо. Відійти вони також не могли: від цього рубежу залежала стійкість сусідніх позицій.

російські військові наступали невеликими групами кожні кілька днів. За даними бригади, Сергій знищив 23 окупантів, ще 6 узяв у полон. Він брав участь у відбитті щонайменше 6 штурмів і не дозволив ворогу прорвати оборону.

Під час однієї атаки до позиції наблизилися 9 російських військових. Двох Сергій знищив у ближньому бою, решту — разом із побратимами.

«Коли доходило до зіткнення, не було думки тікати. Була думка: встояти, втримати позицію і вижити», — згадував він.

Із серпня 2025 року Сергій почав знімати відео на телефон. Хотів показати рідним, через що пройшов, якщо повернеться додому.

На цих записах не було постановочних кадрів чи красивих промов — лише тісний бліндаж, холод, багнюка, виснажені обличчя та короткі хвилини тиші між атаками.

Reuters переглянув 22 такі відео. Іноді телефон працював завдяки батареям, знятим зі збитих російських дронів.

На одному записі Сергій показував пачки цигарок різних марок, знайдені після російських атак, і жартував, що став схожим на колекціонера. На іншому рахував 13 одиниць трофейної зброї, вкритої багнюкою.

Це був його спосіб не втратити себе там, де людина могла тижнями не бачити сонця.

На 326-й день останній побратим Сергія загинув від удару російського дрона. Сергій почув вибух, витягнув товариша до укриття, намагався надати допомогу й наклав турнікет. Але врятувати його вже не вдалося.

«Вранці ви ще разом жартуєте. А до вечора вже кличуть ворота раю», — сказав Сергій у камеру.

Після цього він залишився сам.

Командування наказало залишити позицію, оскільки російські групи наближалися. Сергій востаннє виповз із бліндажа й приєднався до кількох піхотинців неподалік. Там він провів ще майже 3 тижні.

Потім був виснажливий 25-кілометровий шлях до безпечнішого місця. Після майже року під землею кожен кілометр давався надзвичайно важко.

Перед виходом Сергій вивів з ладу все, що залишалося на позиції, аби укриттям не зміг скористатися ворог.

У травні 2026 року старшому солдату Сергію Леонідовичу Криніцькому присвоїли звання Героя України з врученням ордена «Золота Зірка».

Після повернення Сергій почав відвідувати школи й розповідати учням про фронт. Майже через 2 місяці після виходу з позиції його руки все ще тремтіли, а під час розмов він ледь стримував сльози.

Але саме серед дітей він зрозумів, заради чого витримав ті 346 днів:

«Я усвідомив у тих школах, що не даремно захищав нашу землю і цих дітей — щоб вони могли вчитися й бачити чисте небо».

Майже рік Сергій Криніцький дивився в темний вхід бліндажа, щоб українські діти могли піднімати очі до чистого неба 💛🩵 

(с) Вадим Дишкант

Не можна забувати. Не можна мовчати.

 Необхідно нагадувати!

Наших Героїв треба повертати залучаючи міжнародних посередників

На Росії системно переслідують "азовців", які виконали наказ президента і здалися в полон в Маріуполі, повірив, що Україна їх незабаром поверне. Так у Ростові рашистиські покидьки засудили ще шістьох полонених із «Азову» та «Айдару» до термінів від 12 до 19 років

Південний окружний військовий суд у Ростові-на-Дону виніс вироки шістьом полоненим військовослужбовцям ЗСУ — 30-річним Тимофію Ващенку та Андрію Жижомі, 33-річному Денису Шеломієнку, 36-річному Сергію Медведєву, 39-річному Артему Станішевському та 52-річному Володимиру Шуліпі. Усі вироки були винесені ще у квітні, повідомила «Медіазона». Дивно, що в Україні через це немає жодної інформаційної хвилі на Єдиному телемарафоні та це питаня не актуалізується нашою владою на Заході з метою тиску.  

Жижому, Шеломієнка, Медведєва та Станішевського судили за статтями про участь у терористичному співтоваристві та проходження навчання з метою здійснення терористичної діяльності.

Тимофія Ващенка — за участь у терористичному співтоваристві через службу в українському батальйоні «Азов».

Військовослужбовця підрозділу «Айдар» Володимира Шуліпу — за участь у діяльності терористичної організації.

Андрія Жижому, Артема Станішевського та Сергія Медведєва засудили до 18 років ув’язнення, Дениса Шеломієнка — до 16 років колонії суворого режиму. Володимиру Шуліпі та Тимофію Ващенку суд призначив відповідно 12 і 19 років колонії суворого режиму.

Наших Героїв треба повертати залучаючи міжнародних посередників та усі можливості. Всіх полонених українців треба повернути. Всіх!

Козак Ведменько

48-річний Віталій Грузинов — уродженець Києва. В Україні Грузинов відомий під псевдонімом Козак Ведменько — він брав участь у Майдані, займався журналістикою та громадською діяльністю, у 2015–2016 роках служив у ЗСУ, а у 2021 році уклав контракт із батальйоном Айдар.

27 лютого 2022 року Грузинов потрапив у полон. У жовтні минулого року російський суд засудив його до 21 року колонії суворого режиму за «терористичними» статтями. Учора йому та іншим полоненим з «Айдару» залишили вироки без змін в апеляції, і Грузинов виступив з останнім словом. «Медіазона» публікує його повністю:

«Суд вважає, що я посягав на конституційний лад РФ, слідство вважає, що я посягав на її Конституцію. Ви серйозно? Мені немає і ніколи не було діла до Конституції РФ. У мене є власна Конституція України! І лише вона з усіх конституцій світу мене цікавить. І якщо слідство вважає, що у них діють конституційні принципи змінюваності влади, поділу влади — то будь ласка! Живіть у цьому світі! А я тут до чого?!

Мені скажуть, що йдеться про територіальну цілісність. Так я її визнаю в міжнародно визнаних кордонах. У тих кордонах, які визнають світові лідери — Сі Цзіньпін, Дональд Трамп, Олександр Лукашенко та багато інших. Чому ви пробачаєте їм незгоду з вашою версією кордонів, а мені… а мені за це 20 років! Образливо до сліз.

Не тих сліз, коли ламали кінцівки, вибивали зуби під час катувань у Донецьку із застосуванням струму та голодуванням, а через особливості обвинувачення.

Суд вважає мене терористом, націоналістом, ненависником усього російського. Я не мазохіст, у мене немає ненависті до самого себе. Я росіянин за походженням! Але не громадянин Росії. Я громадянин багатонаціональної України. І так само вважаю себе рівним представникам усіх інших народів. Не молодшим братом, а рівним!

Я — терорист, стверджує суд. Кого я брав у заручники? Де я закладав бомбу? Коли і кого я шантажував під дулом зброї, залякував? Таких дій мені не інкримінують. Без будь-яких підстав оголосили терористом. То хоча б пояснили як слід. Мені здалося, що прокурор, коли виголошував обвинувальну промову, а суддя — обвинувальний вирок, були більшими невільниками, ніж ми. Принаймні хочеться думати про людей краще, ніж вони є насправді.

Адже справді, давайте подумаємо: мене звинуватили у навчанні тероризму за проходження служби за мобілізацією у 2015 році. Ні до «Айдару», ні до Азов, ні до батальйону «Донбас» моя військова частина не належала і не належить. Мене просто мобілізували, а через рік і чотири місяці демобілізували. Походив у формі зі зброєю. І вже тоді я планував «терористичну діяльність»? Ви серйозно?!

І на завершення. Трохи інсайдерської інформації. Сподіваюся, мене за це не оштрафують. Коли захисниця ознайомилася з моїм останнім словом після вироку — 20 років колонії суворого режиму, вона повідомила, що мені можуть дати більше. Я їй кажу: невже хтось вважає, що українець може прожити 20 років у російській колонії?

Можливо, ці публічні суди для нас — остання можливість відносно вільно висловити свою правду. А в чому сила? Сила — у правді! Ось у чому полягає справжня сила. У правоті! І перед найголовнішим судом я спокійний».

(С) Фото і текст: «Медіазона».

водійка Олена Тарасенко

Це пост про Людину, яка врятувала безліч людей на ТОТ. І якій ми, особисто кожен з «Хуманіті», вдячні нескінченно. Запамʼятайте це імʼя, як імʼя героїні - водійка Олена Тарасенко.

- Розумієте, все вибухає, навколо пекло, ми сідаємо до неї в автобус, а там стоїть… ваза з квітами. Це останнє, що ми могли уявити собі, квіти серед вогню. І квіти та її сила примушували нас вірити у спасіння.

Так нам розповідали про Олену врятовані, ховаючи сльози.

Олена Тарасенко в Херсоні до повномасштабної війни працювала водійкою, керувала тролейбусом. Після окупації росіянами, ризикуючи життям, але не совістю, вивозила людей на підконтрольну Україні територію. Сідала в автобус і просто робила це за покликом серця. На зворотному шляху Олена привозила ліки, продукти, засоби гігієни. Ви маєте розуміти - там не було нічого, і її посилки життя просто рятували людей.

Жінка чудово усвідомлювала, що кожен рейс може бути останнім. Просто не могла інакше.

У вересні 2022 року російські військові прийшли до неї додому, викрали та кинули до катівні.

В крихітному приміщенні в якому і одній людині не було місця, тіснилися жінки.
У камерах люди спали на старих шинелях, замість туалету - стара пʼятилітрова пляшка. Годували раз на день і то не завжли - недоїдками. Але найжахливішим було чути крики полонених, яких катували.

Окупанти звинувачували жінку у допомозі ЗСУ та вимагали видати патріотів. Їй приписували, що вона наводчиця. І хоча Олена вивозила жінок і дітей, росіяни катували її, вибиваючи неіснуючі зізнання.
Її прив’язували до металевого стільця, під’єднували дроти до рук і били електричними розрядами за кожну «неправильну» відповідь. Але навіть після цього Олена не зламалася.
Найважчим для неї був психологічний терор. Полонених залякували, погрожували життями їхніх рідним, намагалися знищити морально.

30 вересня Олену несподівано викинули з камери. Вона повернулась виснаженою, але живою.

Після деокупації Херсона продовжила допомагати людям і залишилася у рідному місті, яке щодня перебуває під російськими обстрілами. Олена не покинула волонтерську діяльність попри все.

… Позавчора ми побачили повідомлення, що російські війська вкотре обстріляли Херсон, під удар потрапив автомобіль Олени Тарасенко. 

Волонтерка отримала тяжкі уламкові поранення, зараз вона в комі.

Лікарі борються за її життя, попереду — складне лікування та реабілітація.

Вона дуже допомагала нам і допомагала окупованим рятуватися.
Близькі збирають Олені на лікування.

Портрет Олени з видання «Вгору». Скріни переписок -  з наших особистих. (С) Ester

Захищаючи Україну, загинув 23-річний британський спецпризначенець Ейртон Редферн

Чоловік загинув у Донецькій області 9 травня в боях проти російської армії.

Мати Ейртона розповіла, що її син через кілька днів мав отримати нагороду за хоробрість за врятоване життя.

МЗС Британії заявило, що підтримує родину загиблого військового і перебуває в контакті з українською владою.

Відомо, що у 17 років хлопець вступив на службу до Королівських ВПС. Після цього він виїхав за кордон. А в 2025 році він приєднався до спеціалізованого підрозділу, який воював на боці України.

Вічна пам'ять Герою!

НАШІ В МЕДИЦИНІ🎓Кирило Сидоров,

✨Яскравий, неординарний, завжди усміхнений – він привертав увагу з першого погляду. Вчився «на лайті», віддаючи перевагу сцені коледжу, на якій блистав упродовж усього навчання. Здавалося, він створений для аплодисментів, а не для суворих буднів медика. Проте життя розставило свої акценти.

НАШІ В МЕДИЦИНІ

🎓Кирило Сидоров, випуск-2016, медсестринське відділення

⛑️Санітарний інструктор батальйону у бригаді спеціального призначення.

🏁Точка відліку:

Пам’ятаю, мені було років 14, і я зовсім не знав, ким хочу бути. Вибір був простий: або спробувати себе в медицині, або ще три роки сидіти в школі й робити вигляд, що ось-ось визначусь із життям. Школу я не дуже любив – забагато загальної інформації й замало того, що можна реально застосувати. Тому вступ до коледжу здавався правильним рішенням: цікаві знання, більше практики, менше зайвого.

Щоправда, перший рік виявився майже тією ж школою – сюрприз. Але згодом почалась профільна частина навчання, і тут уже стало по-справжньому цікаво.

⚖️Про реальність та очікування:

Після випуску я одразу пішов працювати за фахом і витримав приблизно три роки. Потім були фітнес-тренерство, масаж, продажі, ІТ-дизайн – життя явно не хотіло, щоб я нудьгував. А далі почалась війна, і я з перших днів пішов туди, де мої знання та навички могли бути справді потрібними.

Чи повернусь колись у цивільну медицину – поки не знаю. Але зараз, працюючи в евакуаційній ланці, часто стаю одним із перших, хто бачить пораненого, надає допомогу, стабілізує його стан і просто підтримує поруч. Коли знаєш, що зробив усе правильно, по протоколу, і людина завдяки цьому продовжує жити – це відчуття складно з чимось порівняти.

🛡️Про точку опори:

Побратими. Їхня сміливість, внутрішня сила і той моральний вибір, який вони зробили: захищати своє. А ще дуже надихає природа і тварини. Навіть у найтемніші часи щось гарненьке й живе поруч нагадує, заради чого все це.

⚙️Про виклики:

Якщо для кур’єра найгірше – не вкластися в час доставки, то для мене найстрашніше – не встигнути дістатись до пораненого. Не встигнути зробити навіть перший крок, не дати людині шанс боротися далі. Це те, що справді важко.

🎡Про коледж:

Коледж для мене зараз – це спогад про дуже світлий і майже безтурботний час. Так, були екзамени, практика, недоспані ночі й конспекти, дописані за п’ять хвилин до пари. Але були й тістечка з кавою в буфеті, біганина по кабінетах, записочки під час лекцій (цікаво, це ще існує?), раптова відміна занять, сон у гуртожитку і той легендарний зимовий стиль – халат під курткою.

Якщо коротко – суцільний позитив і дуже тепла ностальгія. І, мабуть, саме тоді почався шлях, який привів мене туди, де я зараз.

Що це, війна?

НАШІ У МЕДИЦИНІ

🇺🇦25 лютого – День української жінки. Сьогодні з гордістю згадуємо про наших дівчат, які обрали медицину і залишилися поруч із країною у найскладніший час.

Ольга Кірич

🎓Випуск-2014

⚕️Її шлях у медицину почався просто – з підтримки родини.

З 2014 року Ольга працює у військовому шпиталі.

⚖️Про вибір професії:

«Рідні дуже хотіли, щоб я була медиком, тому не вагаючись обрала медицину».

🥼Про роботу:

«В роботі надихає все, а особливо вдячність поранених. Завдяки своїй роботі я можу висловити безмежну вдячність нашим захисникам».

🚑Про службу на стабілізаційних пунктах:

«Саме на стабіках я відчуваю, наскільки важлива наша робота.

Тут я бачу поранених, які щойно потрапили до нас із самого пекла, і бачу, наскільки для них важлива наша допомога».

✨Про коледж:

«Згадую коледж із вдячністю. Саме завдяки здобутим там знанням і навичкам я допомагаю рятувати життя».

💙💛Ось така вона – українська жінка.

Сильна. Людяна. На своєму місці.

🎬Розпочни свою історію з Дніпровським базовим медичним – стань тим, хто рятує, підтримує і дає надію!

Рятувальник ДСНС Михайло Проценко

🕯 На Київщині під час ліквідації наслідків удару РФ загинув рятувальник ДСНС Михайло Проценко

Головний майстер-сержант служби цивільного захисту Михайло Проценко працював на місці ворожого удару з ночі. Під час ліквідації наслідків атаки стався обвал конструкцій — чоловік отримав смертельні травми.

Його колега госпіталізований, перебуває у тяжкому стані.

У МВС повідомили, що цього дня підрозділи ДСНС працювали на семи складних локаціях, у постійно небезпечних умовах.

Вічна пам'ять Герою!

Медик Сергій

💔Загиблого медика звали Сергій Смоляк. Йому було 56 років

Бригада приїхала на місце ворожого удару в Дарницькому районі, після чого росіяни вдарили вдруге. Ще 4 колег Сергія постраждали. Також постраждали 5 рятувальників ДСНС.

5️⃣ Сайт

Австралійський доброволець Рассел Аллан Вілсон

В бою проти рашистів на Донеччині загинув австралійський доброволець Рассел Аллан Вілсон, — повідомляє The Guardian 

Відомо, що Вілсон був родом із Держфорду (штат Новий Південний Уельс), проживав у Брісбені, звідки поїхав до України зпазу після початку повномасштабного вторгнення Росії.

Австралійська влада намагається офіційно з’ясувати інформацію про загибель свого громадянина під час служби у лавах ЗСУ 

Вічна слава Герою!

(С) Борислав Береза.

Денис із позивним «Барс» та Дмитро «К2»

Двоє піхотинців 93-ї ОМБр понад 130 днів утримували позицію біля Костянтинівки

Денис із позивним «Барс» та Дмитро «К2» лише зараз повернулися з позицій, які вони зайняли у серпні.

За час оборони на їхньому рахунку — семеро ліквідованих російських військових. Зі знищених окупантів українські піхотинці забрали радіостанції, що дозволило впродовж двох місяців перехоплювати інформацію про переміщення противника та передавати дані на командно-спостережний пункт батальйону.

Із позиції військових евакуювали квадроциклом із причепом. Разом із бійцями вивезли й 23-річного російського полоненого з Волгограда, який здався під час бою на сусідній позиції та понад два місяці перебував разом з українськими захисниками, і навіть допомагав українцям у обороні.

Слава українським Героям!

Позивний – Пірат

Він майже не відводить погляд від телефону. Не через тривожність і не через звичку. Просто день розписаний по хвилинах, а в посадках – люди, за яких він відповідає. На війні тиша в месенджері може означати більше, ніж будь-який звук.

Йому 25. Позивний – Пірат. Справжнє ім'я – Богдан. Він родом із Кіровоградської області й служить у Збройних силах України з 2017 року - задовго до того, як слово "війна" стало повсякденним для всієї країни.

Він не говорить про покликання високими словами. Каже просто: з 7–8 класу знав, що піде в армію. Ця впевненість не змінювалася. Вона лише набирала форми – через навчання, службу, відповідальність.

У 2022 році Богдан закінчив Харківський національний університет Повітряних Сил. Інженерно-авіаційний факультет. Літаки та двигуни. Після випуску — служба в Повітряних силах, в бригаді транспортної авіації. Він працював старшим авіаційним техніком, обслуговував Іл-76 — великі машини, створені для неба, а не для окопів.

Але війна рідко питає про спеціальність.

У 2023 році, в лютому його підрозділ проходив злагодження в зведеній стрілецькій бригаді. Перша ротація — командир відділення у взводі снайперів. Друга — командир роти. Третя — батальйон. Спочатку начальник розвідки, згодом заступник командира. Сьогодні — командир батальйону.

"Головне – розуміти специфіку нашої роботи, — каже він. — Я на бойовій посаді. І цей досвід неможливо отримати інакше".

Його батальйон веде оборонні бої. Завдання просте у формулюванні й складне у виконанні: втримати смугу, не допустити прориву. Це означає постійну напругу, нестачу сну й рішень, які не мають ідеальних варіантів.

У підрозділі — стрілецька зброя, розрахунки ударних і розвідувальних безпілотників. Вогневу підтримку надають артилерійські підрозділи суміжників. Вони працюють як одна система — без цього оборона просто не існує.

Мотивація Пірата позбавлена абстракцій.

"Я не хочу, щоб російські війська дійшли до мого дому, — говорить він. — А мій дім — це і Харків, і Кропивницький. Захищати свою землю — це базова річ".

Продовження статті по посиланню 

https://www.pravda.com.ua/columns/2025/12/20/8012613/

Тай Вінгейт Джонс і Брайан Закерл служили в легіоні

У боях за Україну загинули американські добровольці Тай Вінгейт та Брайан Закерл 

Тай Вінгейт Джонс і Брайан Закерл служили в легіоні під командуванням військової розвідки України ГУР. Члени сімей окремо підтвердили смерть військових у соціальних мережах.    

У 29-річного Закерла залишилася дружина та двоє дітей, у Джонса — вагітна дружина. 

Вічна слава та пошана Героям!

(С) Борислав Береза 

Позивні — Текіла та Повар

Двоє нацгвардійців із Вараша понад 160 днів утримували позицію поблизу Покровська на Донеччині.

Про це розповіли на Facebook-сторінці військової частини 3045 Національної гвардії.

У військовій частині не вказали справжніх імен бійців, а лише їхні позивні — Текіла та Повар. На позицію гвардійці заходили утрьох — разом із Текілою та Поваром був ще Музикант.

Окрім спостереження і розвідки, військові надавали допомогу побратимам, яких евакуювали після поранень. У Нацгвардії зазначали, що евакуація проходила під російськими обстрілами та наглядом ворожих дронів.

Згодом росіяни виявили позицію та почали атакувати дронами та артилерією. Крім того, у штурм пішла російська піхота. В одному з боїв Музиканта поранило, і його евакуювали, а Повар з Текілою залишилися самі без шляхів для відходу.

У Нацгвардії розповіли, що бійцям доводилося постійно чергувати: поки один був на спостереженні, інший відпочивав або готував їжу. Воду брали з найближчого джерела, а пересувалися лише в сутінках. Військові також зробили хрест і молились.

За словами Повара, триматися допомагали думки про рідних та усвідомлення, що колись діти запитають, що він робив під час війни.

Зв’язок з рідними військові підтримували через радіостанцію командира, яку той прикладав до свого мобільного телефону під час дзвінка.

Як повідомили у військові частині, не так давно ситуація дозволила провести ротацію. Під російським обстрілом до них пробилися побратими, які замінили оборонців. Тепер Текіла та Повар відновлюють сили та готуються передавати бойовий досвід іншим.

Слава нашим Героям!

(С) Борислав Береза